Джеймс Купер - Останній з могікан

Тільки-но місяць сховався і бліде сяйво на сході сповістило про початок дня, Соколине Око заворушився й підповз до Дункана.

– Пора вирушати в дорогу, – розштовхавши юнака, прошепотів він. – Розбудіть ваших супутниць і приготуйтеся спуститись на берег.

– Як пройшла ніч? – спитав Гейворд. – На жаль, мене зморив сон і завадив мені чатувати.

– Поки що все спокійно й тихо. Але будьте обережні та поспішайте…

Гейворд відкинув шаль, якою були вкриті сестри. Кора простягла руку, наче відштовхуючи когось, тим часом як Аліса промурмотіла ніжним голосом:

«Ні, дорогий татусю, ми не почувалися покинутими, з нами був Дункан».

– Так, миле безневинне створіння, – захоплено прошепотів юнак. – Дункан поруч, і доки він живий і вам загрожує небезпека, він ніколи не залишить вас. Коро! Алісо! Прокидайтеся! Час їхати.

Голосний зойк молодшої сестри і злякані рухи старшої були аж такими несподіваними, що він замовк на півслові.

Неподалік пролунало таке страшне виття, що навіть Дунканові кров захолола в жилах.

Умить здалось, що всі демони вирвалися з пекла і вчинили свій бісівський шабаш.

Жахливе виття лунало зусібіч. Воно заповнило кожний куточок, кожну місцинку водоспаду й річки, скелі, ба навіть повітря.

Давид, випроставшись на повний зріст свого незграбного тіла, заткнув вуха і з жахом вигукнув:

– Що за огидні звуки?! Може, це вирвалися пекельні сили?

Необережні рухи співака викликали спалах вогню і гуркіт пострілів майже дюжини гвинтівок із протилежного берега. Бідолашний учитель співів, знепритомнівши, впав на камені, на яких так довго спав.

Могікани сміливо відповіли на войовничий крик своїх ворогів, які, побачивши падіння Гамута, тріумфально завили. Постріли лунали з обох боків, але супротивники були надто досвідченими, щоб не підставляти себе ворогові. Гейворд із сумом прислуховувався, вирішивши, що мисливець покинув їх, аж ось спалахнув вогник, який ураз змінився зойком болю і диким виттям, що доводило: зброя Соколиного Ока знайшла свою жертву.

Нападники відразу відступили, і знову стало тихо, як і раніше.

Гейворд скористався слушною нагодою, підскочив до Давида й відтягнув його в ущелину, яка слугувала сховищем для сестер. За хвилину й усі інші зібралися у цьому відносно безпечному місці.

– Бідолаха таки врятував свій череп, – вимовив Соколине Око. – Він може послужити доказом того, що деякі люди народжуються із занадто довгим язиком. Це було справжнім безумством – постати перед оскаженілими дикунами на весь свій шестифутовий зріст.

– Так він не помер? – запитала Кора захриплим від страху голосом. – Чи можемо ми якось допомогти бідоласі?

– Ні, нехай полежить деякий час, поки не отямиться. Знеси його, Ункасе, й поклади на копицю хмизу: чим довше він лежатиме, тим краще для нього.

– Ви думаєте, що атака повториться? – запитав Гейворд.

– А хіба голодний вовк задовольниться одним шматком м’яса? Макуаси втратили одну людину, а після першої втрати вони завжди відступають. Але вони знову намагатимуться здобути наші скальпи. Ми мусимо, – вів мисливець далі серйозним тоном, – протриматися тут, за скелями, доки від Мунро не надійде допомога. Дай, Боже, щоб це сталося якомога швидше…

– Ви чуєте, Коро й Алісо, – звернувся Гейворд до дівчат, – ми покладаємо всі сподівання на турботу й досвід вашого батька. Тож поверніться знову до печери, де, принаймні, ви будете в безпеці від убивчих пострілів наших ворогів і зможете надати допомогу нашому пораненому супутникові.

Коли вони підійшли до Давида, той, схоже, почав приходити до тями.

– Дункане, – гукнула Кора.

Майор повернувся й глянув на дівчину, обличчя якої смертельно зблідло, а в очах було стільки співчуття, що він хутко повернувся до неї.

– Пам’ятайте, Дункане, що від вашого життя залежить наша безпека, ми покладаємося на вашу обережність і дбайливість. І ось що: ви любі всім, хто має ім’я Мунро. – Її обличчя зрадницьки зашарілося.

– Коли ж щось і могло підсилити мою егоїстичну любов до життя, – сказав Гейворд, поглядом мимохіть звертаючись до Аліси, – то, будьте певні, це було ваше миле освідчення. Як солдат, я, звичайно, не можу уникати болю, але наша задача не така вже й складна. Нам тільки й треба, що на декілька годин затримати цих кровожерних собак.

Не чекаючи відповіді, він поспішно залишив сестер і приєднався до мисливця та його приятелів.

– Повторюю тобі, Ункасе, – говорив мисливець, – ти марнуєш порох, і тому віддача рушниці заважає тобі влучно стріляти. Треба небагато пороху, небагато свинцю і вірна рука, щоб почути передсмертний крик минга. Принаймні про це свідчить мій досвід. Проте нам знову варто зайняти наші потаємні місця.