Джеймс Купер - Останній з могікан

– Треба вжити яких-небудь заходів! – вигукнув мисливець, помітно стурбований. – Гукни свого батька, Ункасе. Нам потрібні всі рушниці, щоб вибити цього проклятого птаха з гнізда.

Коли вони показали досвідченому воїнові розташування їхнього ворога, з губів Чингачгука злетіло звичне «гу», після чого він став тихо радитися з товаришами, а потім кожен із них повернувся на своє звичне місце, щоб розпочати виконання замисленого ними плану.

Після того, як дикуна було виявлено на дереві, він вів досить безладну пальбу. Проте мундир Гейворда, що дужче відрізнявся серед решти, уже у багатьох місцях був побитий кулями, одна з яких поранила його в руку.

Нарешті дикун у розпалі битви дозволив собі маленьку необережність, і тієї-таки миті погляд Соколиного Ока упав на нижню частину його тіла, що виднілася з-за дерева. Мисливець вистрілив, батько із сином вистрілили слідом за ним. Коли Соколине Око знов послав свою влучну кулю, почувся тихий зойк, рушниця впала – і дикун повис у повітрі, схопившись руками за дубову гілку.

– Змилуйтеся, киньте в нього ще одну кулю! – вигукнув Гейворд, із жахом відвертаючи очі від страшного видовища.

– Жодної дробинки! – суворо вимовив мисливець. – У нас мало пороху, тим часом як бої з індіанцями тривають по кілька днів. Обирайте одне з двох: або їм гинути, або нам.

Погляди і друзів, і ворогів були прикуті до нещасного, який висів між небом і землею. Тричі Соколине Око хапався за зброю, щоб покласти край агонії дикуна, але холодний розум таки брав гору над його почуттями. Нарешті одна рука індіанця безсило звисла, згодом він зробив іще одну безплідну спробу вхопитися за гілку – і в цей час пролунав постріл. Тіло дикуна, як кавалок свинцю, упало в бурхливий потік.

Могікани з жахом перезирнулися. З лісу донісся єдиний зловісний крик, а потім усе затихло.

Соколине Око похитав головою, наче звинувачуючи себе за хвилинну слабкість.

– З мого боку це було по-хлоп’ячому – витрачати останній набій, – сказав він досадливо. – Чи не однаково, живим або мертвим упав би він у воду? Ункасе, спустись у човник і принеси звідти великий ріг із порохом, останній наш запас. Ми витратимо його до останньої дрібки. Якщо я помиляюся, нехай скажуть, що я зовсім не знаю макуасів.

Не минуло й двох хвилин, як пішов Ункас, – з берега почувся його крик. Усі підбігли до води. Всім стала зрозумілою причина його жаху. Їхня пірога пливла на невеликій відстані від берега, керована якоюсь прихованою силою. Соколине Око, побачивши човен, що зникав, підняв свою рушницю, але відразу змушений був опустити.

– Надто пізно! – вигукнув він, кидаючи додолу зброю, яка стала непотрібною.

У цей час дикун, що керував пірогою, підвів голову й переможно загорлав. Із лісу йому відповіли диким реготом і вигуками.

– Смійтеся, породжені пеклом! – вимовив мисливець. – Три найкращі рушниці цих лісів стали так само непотрібними, як дрючки.

– Що робитимемо? – запитав Гейворд. – Що з нами буде?

Соколине Око обвів пальцем навколо голови, та ще й так виразно, що ні в кого не виникло сумнівів щодо цього жесту.

– Але наше становище не таке вже й безнадійне! – вигукнув Гейворд. – Гуронів немає на нашому острівці, ми можемо укріпити печери і не дозволити їм висадитися.

– Чим? – спокійно запитав мисливець. – Стрілами Ункаса чи слізьми жінок? Ні, ні! Ви, безумовно, молоді, багаті, маєте друзів. У такому стані не хочеться вмирати, але ми, – додав він, кидаючи погляд на могікан, – не бажаємо забувати, що ми справжні чоловіки. Ми готові довести цим дияволам, що й білі так само безстрашно проливають свою кров, як і червоношкірі.

Гейворд подивився на могікан, і їхня поведінка підтвердила його найгірші побоювання. Чингачгук уже відклав убік ніж і томагавк, зняв із голови орлине перо і пригладжував пасмо свого волосся, готуючи його до останнього жахливого призначення. Обличчя індіанця було спокійним, темні полум’яні очі втратили свій дикий блиск, який змінився байдужим виразом і готовністю до смерті.

– Але наше становище не може бути аж таким безнадійним, – знову заговорив Гейворд. – Можливо, цієї хвилини вже наближається допомога. Ворогів зовсім не видно. Вони стомлені боєм, у якому зазнали стільки втрат…

– Я припускаю, що пройде хвилина або година, – сказав Соколине Око, – перш аніж ці хитрі змії підкрадуться до нас. Напевне, тепер вони вже близько. Чингачгуче, – звернувся він делаварською говіркою до старого індіанця, – брате мій, ми разом бились у нашому останньому бою, і макуаси будуть радіти з того, що мудрий могіканин і блідолиций, чиє око та зброя однаково незрадливі, померли.