Джеймс Купер - Останній з могікан

Гейворд не відповів, тільки глянув на чарівне личко Аліси, яка з боязкістю дитини притулилась до його плеча.

– Подумайте, – додала Кора, яка, либонь, намагалася приглушити біль у серці, – адже найгірше, що може нам загрожувати, – це смерть, якої рано чи пізно нікому не вдається уникнути.

– Бувають нещастя, гірші за смерть, – заперечив Гейворд. – Але людина, котра ладна заради вас померти, може відвернути їх.

Кора замовкла і, закутавшись у шаль, повела майже непритомну Алісу вглиб печери.

Різкий перехід від страшного видовища бою до глибокої тиші, що оточувала тепер Гейворда, подіяв на нього як важкий сон; він навіть почав сумніватися в дійсності пережитого.

Ніщо не нагадувало про близькість ворогів. Порослі лісом береги річки, здавалось, не приховували жодної живої істоти. Він уже майже повірив у щасливий кінець.

– Гуронів не видно, – звернувся він до Давида, який ще не зовсім оговтався. – Сховаймося в печері, а в останньому покладімося на долю.

– Я згадую, як голос мій підносився до Бога разом із голосами любих дівчат, – відповів йому вчитель співів. – Потім я зазнав кари за мої гріхи – був охоплений оманливим сном, під час якого я чув пекельний крик.

– Бідолаха! Встаньте і ходіть за мною, – я проведу вас у таке місце, де не буде чути жодних звуків, що роздирають душу.

– У шумі водоспаду таки є певна мелодія, – сказав Давид. – Але те пекельне видовище…

– …Припинилося, – перебив його Гейворд, – і треба сподіватися, що його учасники вже далеко. Все тихо й спокійно, і ви знову можете співати свої псалми.

Давид сумно посміхнувся, хоча його обличчя посвітлішало від згадки про улюблене заняття. Спираючись на руку Гейворда, він пішов до вузького входу в печеру, де майор наклав копицю гілок, аби замаскувати отвір у скелі.

Зсередини він повісив залишені мисливцями покривала, і тепер дальній куток печери був занурений у глибокий морок, тим часом її передня частина ледве освітлювалася променями, що проникали туди.

– Мені не подобається звичай індіанців у безнадійних випадках покладатися на долю, – сказав Гейворд. – Наша приказка: «Доки живу, доти й сподіваюся» значно утішливіша і ліпше відповідає характеру воїна. Вам, Коро, я не говоритиму підбадьорливих слів. Ви сильна духом, але як нам розрадити це трепетне дитя?

– Я вже заспокоїлася, Дункане, – тихо мовила Аліса, відірвавшись від плеча своєї сестри. – У цьому сховищі ми, напевне, у цілковитій безпеці й можемо сподіватися на швидку допомогу шляхетних людей, які вже подолали стільки небезпек через любов до нас.

– Тепер і наша ніжна Аліса заговорила як справжня дочка хороброго Мунро, – сказав Гейворд, потискуючи їй руку. – Чоловік, який має перед собою два такі приклади мужності, має виявити себе, принаймні як герой, – додав він і взяв у руки свої пістолі. – Якщо гурони й справді прийдуть сюди, то вони не так-то легко оволодіють нашим укріпленням!

Тиша тривала доволі довго. У міру того, як минала хвилина за хвилиною і спокій мандрівників нічим не порушувався, радість усе більше сповнювала їхні серця, хоча ніхто не наважувався висловлювати вголос своїх сподівань.

Тільки Давид являв собою виняток. Він, напевне, мало уваги звертав на те неприємне становище, в якому всі вони опинились. У руках співака була добре відома нам книжка, яку він гортав, мабуть, відшукуючи якийсь псалом.

Нарешті він знайшов те, що так старанно шукав, і чистим голосом заспівав один із найчарівніших гімнів.

– Чи це безпечно? – запитала Кора, звертаючись до Гейворда.

– Так, бідолаха такий слабкий, що його голос не буде чутним за шумом водоспаду. Нехай віддається своїй пристрасті, – відповів майор.

Голос співака звучав так зворушливо й ніжно, що на очі Аліси набігли сльози. Навіть Кора зі співчутливою усмішкою дивилася на ревного тезка великого єврейського царя, а Гейворд спрямував на співака пильний погляд, який доти був прикутий до Аліси. Раптом страшне виття долетіло до них, і співи відразу стихли.

– Ми загинули! – зойкнула Аліса, кидаючись в обійми до сестри.

– Ні! Ні! – твердо сказав Гейворд. – Крик пролунав із середини острова і був, напевно, викликаний виглядом убитих товаришів. Для нас надія ще не загублена.

Слова Гейворда заспокоїли сестер, і вони вирішили чекати, що буде далі.

Тим часом лемент почав лунати зусібіч. Судячи з усього, дикуни розташувалися на скелях, змушуючи переляканих мандрівників із жахом чекати, що їх ось-ось знайдуть.