Джеймс Купер - Останній з могікан

Молодий офіцер відчайдушно кинувся на допомогу Алісі, яку один зі червоношкірих схопив за розкішне волосся і став водити ножем навколо голови бідолашної дівчини, натякаючи на той жахливий спосіб, у який вона буде позбавлена своєї чудової окраси.

Гейвордові вмить зв’язали руки, і він був змушений визнати свою повну безпорадність перед грубою силою.

Поклавшись на долю, майор шепнув сестрам, що дикуни більше полюбляють лякати, ніж виконувати свої погрози.

Удаючись до таких запевнень, юнак, проте, не намагався обдурити себе, бо знав, яка страшна доля їх усіх чекає. Тому серце його повсякчас гарячково билося, коли він помічав, що хтось із червоношкірих наближався до сестер або спрямовував на них лютий погляд.

Його побоювання трохи розвіялися, коли вождь зібрав воїнів до себе на нараду.

Нарада червоношкірих тривала недовго; незабаром вони дійшли спільної думки. Судячи з того, що індіанці часто показували в бік табору Вебба, то Гейворд вирішив, що вони побоювалися нападу англійців. Саме цією думкою червоношкірі керувались у своїх подальших діях.

Витягнувши на берег украдений у своїх ворогів човен, дикуни наказали полоненим сісти в нього. Опір був неможливий, а тому Гейворд показав своїм супутникам приклад покори й сів у пірогу. За ним вирушили сестри та Гамут, який усе ще не оговтався. Посадивши в човен керманича, весь натовп кинувся у воду, і за декілька хвилин бранці опинилися на південному березі річки, майже проти того місця, де вони були напередодні ввечері.

Тут дикуни знову серйозно, але недовго радилися, відтак привели з лісу коней, яких власники вважали за винуватців своїх нещасть. Ватажок червоношкірих сів на коня Гейворда, переплив у супроводі більшості своїх людей річку й зник у хащах, залишивши полонених під охороною шести дикунів на чолі з Магуа.

Гейворд із великим неспокоєм спостерігав за дикунами. Зізнатися, він сподівався, що їх відведуть до Монкальма. Розум людини, яка потрапила в біду ніколи не дрімає, а надія, хоч і слабка, дає поживу для розуму, тому Дункан був схильний думати, що Монкальм скористається батьківською любов’ю Мунро й примусить його забути про вірність англійському королю. Французький головнокомандувач славився своєю хоробрістю і практичністю, але при цьому його вважали вмілим дипломатом, а ця професія не завжди бере до уваги справедливість і мораль.

Утім, невдовзі ці міркування і здогадки були відкинуті. Частина гуронів, яких вів Магуа, пішла дорогою на Горикен, і Гейворд зрозумів, що на них чекає полон у дикунів. Бажання дізнатися бодай про найгірше спонукало його випробувати силу золота і, подолавши свою відразу, він звернувся до Магуа.

– Я хотів би про дещо поговорити з Магуа, – розпочав він дружнім тоном, – але мої слова призначені лише для вуха великого воїна.

Змірявши майора презирливим поглядом, індіанець відповів:

– Говори, дерева не мають вух.

– Але червоношкірі гурони не глухі, і ті слова, які почує вождь, можуть збентежити молодих воїнів. Якщо Магуа не хоче слухати, то й білий воїн мовчатиме.

Дикун сказав своїм товаришам кілька слів і відійшов убік, зробивши Гейвордові знак іти за ним.

– Тепер говори, – вимовив він.

– Хитра Лисиця довів, що гідний того почесного імені, яке дали йому його канадські брати, – почав Гейворд свою маленьку промову. – Я бачу його мудрість і завжди буду пам’ятати про те, що він для нас зробив. Так, Хитра Лисиця не лише великий вождь на раді, а й людина, яка вміє обдурювати своїх ворогів.

– Що ж зробив Хитра Лисиця? – спокійно запитав індіанець.

– Що зробив? А хіба він не бачив, що ліс роїться ворогами, що чатують на нього і від яких не могла б сховатися навіть змія? Хіба він не навмисне збився з дороги, щоб засліпити гуронам очі? Хіба він не влаштував так, наче повернувся до свого племені, яке недобре обійшлося з ним і прогнало, як собаку зі своїх вігвамів? Ми, збагнувши його наміри, допомогли йому в тому, щоб гурони думали, що біла людина прийняла свого друга за ворога. А коли Хитра Лисиця зробив глухими й сліпими своїх одноплеменців, вони забули все зло, якого завдали йому, примусивши втекти до мохоків. І ось тепер вони залишили його з полоненими, тим часом, як самі вирушили на північ. Невже Хитра Лисиця ще не вирішив іти назад, щоб повернути багатому сивоголовому шотландцеві його дочок? Так, так, Магуа, я розгадав усе й уже передбачаю, як буде винагороджено твою мудрість. Перш за все комендант форту Вільям-Генрі дасть Лисиці те, що може дати великий вождь за таку послугу: олив’яну медаль, яку носить Магуа, буде замінено на золоту; його ріг буде наповнено порохом; у його кишені буде так багато доларів, як камінців на березі Горикену, а олень лизатиме його руки, знаючи, що йому не втекти від пострілу тієї рушниці, яку одержить вождь. Щодо мене, то я не знаю, як перевершити шотландця. Але я… я дам тобі ще більше.