Джеймс Купер - Останній з могікан

– Невже ж я винна в тому, що на світі є злі люди з таким самим кольором шкіри, як у мене? – запитала Кора.

– Ні. Магуа це розуміє, він не дурний. Такі, як ви, не п’ють вогняної води. Великий дух дав їм мудрість.

– Як я можу допомогти вам?

– Послухайте! – почав знову індіанець. – Коли батьки Магуа вирили томагавки із землі, Лисиця підняв зброю проти своїх-таки співвітчизників. Коли блідолиці вигнали індіанців із лісів, ті почали боротись під прапором білого генерала. Старий вождь біля Горикену, ваш батько, був великим ватажком червоношкірих воїнів. Він говорив мохокам: зробіть це, зробіть те – і вони його слухались. Одного разу він видав закон: якщо індіанець нап’ється вогняної води й у такому стані прийде до полотняних вігвамів табору, то на нього чекає покарання. Магуа необачно роззявив рота, і вогняна вода привела його в намет Мунро. Що зробив білий вождь? Нехай його донька відповість!

– Він не забув своєї обіцянки і покарав того, хто порушив закон, – відповіла відважна дівчина. – Він учинив так, як вимагала справедливість.

– Справедливість! – повторив дикун, що вже аж тремтів від люті. – Хіба справедливість полягає в тому, щоб завдавати лихо? Магуа був сам не свій, замість нього говорила й діяла вогняна вода, але Мунро не хотів про це знати. Вождя гуронів було прив’язано до дерева й на очах у всіх білих воїнів побито палицями.

Кора замовкла, не знаючи, що відповісти індіанцеві.

– Дивіться, – вів далі Магуа, знімаючи легкий клапоть, що прикривав його чорні груди. Погляньте на ці шрами від куль і ножових поранень. Ними може пишатися воїн, але сивоголовий залишив на його спині такі знаки, які Хитра Лисиця, ніби жінка, мусить приховувати під одягом блідолицих.

– Я гадала, – після паузи вимовила Кора, – що індіанський вождь стійкий, що його дух не знає того болю, якого зазнає тіло.

– Коли чиппевеї прив’язали Магуа до дерева і завдали йому ось цієї рани, – заперечив індіанець, гордо вказуючи на широкий шрам на своїх грудях, – гурон сміявся їм в обличчя і казав, що тільки жінки можуть завдавати таких слабких ударів. Але коли він відчув удари Мунро, то його принижений дух лежав під різкою. Душа гурона ніколи не п’яніє і ніколи не забуває образи!

– Але душа його може заспокоїтись. Якщо мій батько вчинив із вами несправедливо, то доведіть йому, що індіанець уміє вибачати образи. Поверніть йому дочок. Ви вже чули від майора Гейворда, що…

Магуа захитав головою, відмовляючись від зробленої йому пропозиції.

– Чого ж ви хочете? – запитала Кора після важкого мовчання.

– Того, що любить гурон: зло за зло, добро за добро.

– Значить, ви хочете помститися беззахисним дочкам за образу, завдану вам Мунро? А чи не варто вам учинити, як личить чоловікові: йти особисто до нього і помститися, як належить воїнові?

– Рушниці блідолицих довгі, а ножі їхні гострі! – відповів дикун із лютою посмішкою. – Навіщо Хитрій Лисиці підставляти себе під удари воїнів білого вождя, якщо душа Мунро в його руках?

– Повідайте мені, Магуа, – сказала Кора, намагаючись опанувати себе. – Може, ви хочете відвести нас далі в ліси? Або ви замислили ще більший злочин? Невже немає жодного засобу, жодної винагороди, які могли б пом’якшити ваше серце, щоб воно забуло образу? Звільніть хоча б мою тиху сестру й вилийте увесь гнів на мою голову. За її звільнення ви матимете щедру винагороду. Втрата обох дочок зведе старого в могилу, і тоді Лисиця не одержить багатих дарів.

– Послухайте! – вигукнув індіанець. – Світлоока дівчина повернеться на берег Горикену і розповість старому вождю про все, що трапилось, якщо її чорнява сестра присягне Великому Духу не брехати.

– Що ж я мушу пообіцяти?

– Коли Магуа залишив свій народ, його дружину віддали іншому вождю. Тепер він знову став другом гуронів і хоче повернутися до могил своїх предків на береги Великого Озера. Нехай донька англійського вождя вирушає за ним і назавжди оселиться в його вігвамі!

Попри свою відразу, Кора опанувала себе й не виказала власних почуттів.

– Яке задоволення дістане Магуа від того, що ділитиме свою оселю з жінкою, яку він не кохає? – спокійно запитала вона. – Чи не краще взяти золото Мунро та прив’язати до себе серце якої-небудь гуронської дівчини?

Замислившись на хвилину, індіанець окинув Кору таким палким поглядом, що від сорому вона опустила очі.

Магуа ж заговорив, не приховуючи зловтіхи:

– Коли рани на спині гурона почнуть палати, він знатиме, яка жінка полегшить його страждання. Донька Мунро носила б йому воду, товкла б для нього зерна, смажила б для нього дичину. Білий вождь міг би спати у своєму таборі, але його серце залишалося би під владою ножа Магуа.