Джеймс Купер - Останній з могікан

– Що нам робити? – запитав він. – На Бога, не кидайте нас! Залишіться й допоможіть мені захистити дівчат! І не соромтеся: самі визначте собі винагороду.

Проте його ніхто, схоже, не слухав. Мисливець та індіанці розмовляли своєю говіркою. За кілька хвилин потому білий заговорив англійською:

– Ункас мав рацію! Чоловікам не личить залишати цих беззахисних створінь без будь-якої допомоги. Але щоб урятувати ніжні квіти, ми не можемо гаяти часу.

– Як ви можете сумніватися у моєму бажанні врятувати їх! Хіба я не пропонував вам…

– Краще моліться Богу, щоб він дав нам мудрості перехитрити чортів, які заполонили ці ліси, – сказав мисливець. – І постривайте з обіцянками про винагороду. Ці могікани і я – ми зробимо все, щоб тільки врятувати ваших дам від нещастя. Однак ви маєте пообіцяти нам дві речі, інакше ми й собі нашкодимо, і вам жодної користі не буде.

– Кажіть, про які обіцянки йдеться!

– По-перше, хоч би що сталося, – мовчіть, як сплячий ліс. По-друге, тримайте у таємниці від усього світу те місце, до якого ми вас відведемо.

– Я зроблю все, щоб виконати ці умови.

– Тоді йдіть за нами, бо треба дорожити кожною хвилиною.

Гейворд підійшов до дівчат, які нетерпляче на нього чекали, та запропонував їм умови їхнього нового провідника, а також повідомив про нагальну потребу відкинути будь-які побоювання.

Хоча цю невтішну звістку вислухали не без прихованого жаху, дівчата приготувалися мужньо витримати наступне випробування. Вони дозволили майору зсадити себе з коней та, не гайнуючи жодної хвилини, поспішили разом із ним до берега, куди покликав їх мисливець.

– Що нам робити із цими безсловесними створіннями? – пробурмотів мисливець, указуючи на тварин. – Умертвити їх – занадто жорстоко, залишити – означає видати себе мингам.

– Відпустити їх на волю! – запропонував Гейворд.

– Ні. Краще увести в оману цих чортів: нехай думають, що гнатися за нами треба зі швидкістю коней. Послухай, Чингачгуче, що це шелестить у кущах?

– Лоша.

– Воно-то в усякому разі має померти, – сказав мисливець, схопивши тварину за гриву, але лоша вислизнуло з його рук. – Ункасе, візьми стрілу!

– Постривайте! – закричав господар засудженої на смерть тварини, не звертаючи уваги на те, що всі інші говорили пошепки. – Пощадіть лошатко Міріам! Цей милий нащадок бравої матері нікому не заподіє шкоди.

– Коли чоловік не хоче врятувати своє життя, дароване йому Богом, – суворо промовив мисливець, – то він і людей вважає не вищими за тварин. Якщо ви ще раз голосно заговорите, я залишу вас на милосердя Магуа. Посилай свою стрілу, Ункасе! Нам ніколи займатися подвійною роботою.

Щойно встигли пролунати його останні слова, як поранене лоша впало навколінки. Чингачгук поспішив до нього, різонув своїм ножем по горлу та зіштовхнув тварину, що тремтіла в агонії, у річку.

Цей жорстокий, але викликаний неминучою необхідністю вчинок здався мандрівникам страшним провісником небезпеки, яка загрожувала їм. Сестри здригнулися та притиснулися до Гейворда, який мимоволі схопився за пістолети, витягнуті з покривця.

Індіанці, не гаючи часу, взяли коней за повіддя та повели їх у річку. Відійшовши на невелику відстань від берега, вони повернули вбік й незабаром зникли за береговим уступом. У цей час мисливець витяг із-під куща пірогу з кори дерева та мовчки кивнув дівчатам, щоб вони увійшли в неї. Сестри без вагань прийняли його запрошення, кидаючи тривожні погляди у густу темряву, яка огорнула берег.

Щойно Кора й Аліса сіли, як мисливець звелів Гейворду взятися рукою за один кінець маленького човника, а сам ухопився за інший, і вони потягли його вгору проти течії, а засмучений хазяїн убитого лошати йшов за ними позаду. Так вони рухалися вперед, і глибоку тишу, яка панувала навкруги, порушував тільки плескіт води.

Гейворд залишив керування човником мисливцеві, який то наближався до берега, то віддалявся від нього, намагаючись уникнути підводного каміння та глибших місць, які були добре йому знайомі. Іноді він зупинявся посеред загального мовчання, яке вражало ще дужче через шум водоспаду, та болісно прислухався до людських голосів, котрі лунали з лісу. Переконавшись, що все спокійно, він повільно продовжував свій шлях. Нарешті погляд майора впав на щось, що чорніло у густій тіні, і він указав на це мисливцю.

– Так, – відповів Соколине Око, – індіанці сховали тут коней. Вода не залишає слідів, а такої пори навіть сова нічого розгледіти не зможе.