Джеймс Купер - Останній з могікан

Мисливець, здавалось, інтуїтивно знаходив правильний шлях. Йому досить було кинути погляд на мох, що ріс на деревах, на сонце, що сідало, або на течію численних струмків, що траплялися їм дорогою, щоб не було сумніву в слушності обраного ним напрямку.

Однак ліс став помалу темніти, сповіщаючи про настання вечора.

Помітивши, що сестри милуються останніми відблисками вечірньої зорі, Соколине Око раптово звернувся до них, показавши на мальовниче небо з пурпуровими хмарами.

– Небо ніби дає людям знак шукати спокою в їжі та сні, – вимовив він. – Було б значно краще, якби людина розуміла знаки природи або навчалася цього у птахів та звірів. Утім, ніч для нас мине швидко, бо зі сходом місяця мусимо продовжити нашу подорож. Здається, саме тут я боровся з ворогами, вперше проливши людську кров. Ми звели тоді блокгауз, рятуючи свої скальпи. Якщо я не помиляюся, то ми можемо знайти його, пройшовши кілька сажнів ліворуч.

Із цими словами хоробрий мисливець упевнено рушив у хащі.

Пам’ять дійсно не зрадила його: не пройшовши й ста кроків, він опинився на відкритій місцині з маленьким зеленим пагорбом посередині, на якому стояв розвалений блокгауз. Ця невеличка споруда, зведена у хвилину небезпеки, була давно занедбаною, але сліди боїв, що відбувалися тут, іще залишилися. Дах блокгауза давно вже обвалився, але грубезні сволоки, хоч і похапцем зв’язані один з одним, досі зберігали своє первісне розташування. Щоправда, один ріг будівлі дещо похилився, погрожуючи небавом упасти.

Гейворд та його супутники боязко наближалися до похилої споруди. На відміну від них, Соколине Око й могікани увійшли в блокгауз без страху й з очевидним зацікавленням обдивились усі його закутки. Поки мисливець задумливо згадував минуле, Чингачгук розповідав синові коротку історію тієї битви, яка в часи його юності відбулася на цьому місці. В його голосі з’явився незвичний відтінок, що надавав йому якоїсь особливої м’якості й лагідності.

Сестри радо зійшли з коней, сподіваючись відпочити в безпечному місці й насолодитися вечірньою прохолодою.

– Чи не краще було б, люб’язний друже, обрати для нашої стоянки менш відоме місце, ніж це? – стурбовано запитав Гейворд.

– Тих, хто знає про цей блокгауз, зосталося небагато, – відповів Соколине Око. – Звісно, в книжках не прочитаєш про малі бої, які відбувалися між могіканами і мохоками. В той час я був іще юнаком, і підтримував делаварів, бо їх пригнічували й переслідували. Сорок днів і сорок ночей мохоки оточували блокгауз, сподіваючись одержати наші скальпи. Коли запаси вичерпалися, делавари зважились на відчайдушну спробу: вони напали на мохоків, і жоден ворог не повернувся до себе додому, щоб розповісти одноплеменцям про події того дня. Я був тоді молодим і не розумів, чому такі самі люди, як і я, повинні залишитися тут на голій землі або стати здобиччю хижих звірів. Тому я самотужки поховав убитих ось під цим пагорбом, на якому ви тепер сидите.

Тієї-таки миті сестри та навіть Гейворд скочили з порослої травою могили.

– Вони померли і тепер вже безпечні, – зауважив Соколине Око, сумно посміхнувшись. – Ніколи вони вже не вигукнуть войовничо і не піднімуть своїх томагавків. А з тих, хто брав участь у похованні, зосталися лише Чингачгук і я. Брати й родичі мого друга-могіканина складали наш загін, а подивіться, що лишилося від його роду!

Слухачі мимохіть глянули на індіанців. Їхні очі світилися глибоким співчуттям.

– Я гадав, що делавари є миролюбним плем’ям, – зауважив Гейворд, – і самі ніколи не воювали, надаючи право захисту своєї землі мохокам, яких ви колись тут розгромили.

– Подекуди це так, – відповів Соколине Око, – а насправді це все – мерзенна брехня. Багато років тому голландці видумали до біса хитрий договір, щоб обеззброїти тубільців, на чиїх землях вони оселилися. Могікани, які є відгалуженням делаварського племені, не пристали на цю угоду й озброїли всіх чоловіків. Те саме зробили й інші делавари, тільки-но в них відкрились очі. Перед вами – великий вождь, мудрий могіканин. Були часи, коли його рід полював у лісах, які простягалися не на одну сотню миль. А що залишилось його нащадкам? Звісно, коли Бог забере його до себе, то він, можливо, спокійно спочиватиме на своїх шести футах землі, – якщо у нього буде відданий друг, який вириє йому глибшу могилу, щоб її не потурбував плуг.

– Облишмо це, – сказав Гейворд, відчуваючи, що розмова, розпочата мисливцем, може призвести до суперечки, яка зруйнує мир між ними. – Готуймося до сну.