Джеймс Купер - Останній з могікан

З шарудіння листя і гілок було зрозуміло, що супротивники ревно розшукували зниклі сліди. На щастя, місячне сяйво було не досить яскравим, щоб висвітлити хащі.

Проте невдовзі дикуни підійшли до каштанового гаю, що оточував галявину, на якій стояв блокгауз.

– Вони наближаються! – сказав Гейворд, відшукуючи отвір у стіні між колодами, щоб просунути свою рушницю. – Вистрілімо в них!

– Ні, поки що не треба. Тримайтесь у темряві, та ще й якомога тихіше: найменший шум дасть змогу цим кровожерливим чортам накинутися на нас. Якщо на те Божа воля, щоб ми билися, то довіртесь досвідові людей, які знають звички дикунів. Вони ж не відступлять, коли пролунає бойовий поклик!

Гейворд, роззирнувшись, помітив, що сестри з остраху сховались у темному кутку блокгауза, тим часом як обидва могіканина стояли нерухомо, як муровані. Майор вгамував своє нетерпіння й мовчки став очікувати подальших подій.

Цієї миті кущі навпроти блокгауза розсунулись і з них вийшов кремезний, добре озброєний гурон. Коли місяць осяяв його обличчя, всі побачили, з яким зацікавленням і надзвичайним подивом він розглядає блокгауз. За мить із його губів зірвався крик, і один з його товаришів негайно поспішив до нього.

Деякий час обидва стояли, пожвавлено розмовляючи і часто вказуючи на стару будівлю. Вони поводились, як боязкі олені, у яких страх бореться із цікавістю. Нога одного з індіанців випадково натрапила на зелений могильний пагорбок, і він нагнувся, щоб ближче роздивитись підвищення.

У цю мить Соколине Око витяг свій ніж і підняв рушницю. Молодий офіцер слідом за ним теж приготувався до бою, котрий, схоже, був неминучим.

Дикуни були так близько, що найменший порух коней або навіть дихання когось із наших друзів могло їх виказати. Але гурони, побачивши, який горбок був перед ними, жваво загомоніли. Їхні голоси звучали тихо й урочисто, але не без відчуття прихованого жаху. Потім вони обережно позадкували, увесь час озираючись на руїни, ніби очікували, що душі померлих вийдуть із цих стін. Невдовзі вони зникли в хащах.

– Ага, вони поважають мерців, – зауважив Соколине Око, зітхаючи полегшено. – Вони зберегли своє життя, а може, і життя більш гідних людей.

Гейворд виразно чув, як два гурони, повернувшись до своїх товаришів, довго розмовляли з ними, а потім їхні голоси стихли.

Соколине Око чекав на сигнал від Чингачгука, щоб вирушити в путь.

Коли Чингачгук подав цей знак, мандрівники поспішили вирушити в протилежному від гуронів напрямку. Дівчата не раз кидали боязливі погляди в бік блокгауза.

Соколине Око знову став за провідника, але тепер, навіть після того як було подолано вже досить значну відстань, рухався ще з більшою обачністю. Він часто уповільнював крок, не раз змушений був зупинятися, щоб порадитись із могіканами.

Навколо було тихо. Ліс ніби вимер; не чути було ані найменшого шелесту, тільки звідкись іздалеку долинало жебоніння води. Люди, птахи і чотириногі, здавалося, були занурені в непробудний сон.

Дійшовши до берега невеличкої річки, Соколине Око зняв свої мокасини, звелів Гейвордові й Давидові вчинити так само, відтак першим увійшов у воду. Вони досить довго йшли річищем, не залишаючи пособі жодних слідів. Місяць уже зник за темними хмарами, що з’явилися на західному боці обрію, коли вони вийшли з річки на піщану, вкриту лісом рівнину. Тут мисливець, напевне, відчув себе знову як удома й продовжив путь з упевненістю людини, яка добре знає, що робить.

За якийсь час стежинка, якою вони прямували, стала звивчастою; обабіч над подорожніми височіли гори. Нарешті вони увійшли в глибоку ущелину.

Тут Соколине Око раптом зупинився, зачекав, щоб до нього підступила решта, і тихо заговорив:

– Немає ніяких хитрощів у тому, щоб знайти стежину в пустелі та знати розташування солоних джерел або струмків, – промовив він. – Але хто, побачивши цю місцевість, може здогадатися, що в затінку мовчазних дерев і голих скель переховується могутня армія?

– Значить, ми недалеко від форту Вільям-Генрі? – запитав Гейворд, виступаючи вперед.

– Ні, до форту нам іще треба багато пройти, – відповів Соколине Око. – Дивіться туди, – вів далі він, указуючи крізь дерева на маленький ставок, у воді якого відбивались зірки. – Це Кривавий ставок. Я не лише частенько бував тут, а й бився з ворогом – від сходу до заходу сонця.

– Отже, цей ставок став могилою сміливців, що бились у тому бою, – промовив Гейворд. – Я дещо чув про нього, але ніколи його не бачив…