Джеймс Купер - Останній з могікан

– Ні, це неможливо! – перебив його Гейворд.

– Дійсно… це була б надто кривава дорога для таких маленьких ніжок, – погодився Соколине Око. – Але, як чоловік і воїн, я вважаю за свій обов’язок зробити таку пропозицію. В іншому випадку ми по власних слідах підемо назад від ворожого ланцюга, попрямуємо на захід у гори, де я зумію сховати вас так надійно, що жодна із цих проклятих собак, що служать Монкальмові, не вистежить.

– Ось це і треба зробити просто зараз! – вигукнув юнак.

Подальші слова були зайвими. Соколине Око сказав тільки: «За мною!» – і повернув назад, ідучи тим самим шляхом, який завів мандрівників у таке небезпечне становище. Без найменшого гаміру й з усілякими запобіжними заходами намагалися вони йти, щоб не натрапити на ворожий патруль.

Через якийсь час Соколине Око звернув з дороги й повів їх до гір, що облямовували західний бік вузької рівнини. З кожним кроком шлях ставав чимдалі важчим; доводилося йти уламками скель і перетинати вузькі ущелини, так що мандрівники досить повільно просувались уперед. Обабіч здіймалося чорне громаддя високих скель, уражаючи подорожніх своєю неприступністю.

Нарешті маленьке товариство стало підійматися по крутому схилу стежкою, котра майстерно зміїлась між скелями й деревами, що свідчило про працю людини, яка добре знала ці місця. Чим вище вони опинялися, тим дедалі більше розсіювався туман, який часто буває на початку дня, і всі предмети почали набувати свого справжнього забарвлення.

Коли наші друзі вийшли з рідкого гайка, що чіплявся за оголений скелястий схил, і опинились на порослій мохом площадці, вони побачили, що червоні промені ранкової зірниці пробилися крізь зелень сосон, які височіли на пагорбі по той бік Горикену.

Соколине Око допоміг дівчатам зійти з коней, зняв з утомлених тварин вуздечки та сідла й пустив їх на волю зі словами:

– Бувайте й намагайтеся знайти собі споживок, який може дати вам природа. Застерігайтеся лишень стати здобиччю голодних вовків.

– Хіба нам більше не потрібні коні? – запитав Гейворд.

– Подивіться туди й вирішіть самі! – сказав Соколине Око, підходячи до східного схилу і запрошуючи своїх супутників за собою. – Якби ми з такою самою легкістю могли б зазирнути в людську душу, як із цього місця можемо оглянути табір Монкальма, то на світі майже не зосталося б лицемірів, а підступність мингів зазнала б поразки у боротьбі з чесністю делавара.

Стоячи на краю прірви, мандрівники зрозуміли, якими справедливими були слова Соколиного Ока.

Гора, на якій вони перебували, мала форму конуса й досягала близько тисячі футів у височину. Безпосередньо біля її обніжжя простягся берег Горикену, який, поступово підіймаючись, переходив у рівне узгір’я. На півночі виднілося Святе Озеро з його незліченними затоками, фантастичними мисами й безліччю островів. На півдні лежала рівнина, про яку ми вже не раз згадували. Протягом багатьох миль гори, здавалося, неохоче поступалися своїм пануванням, але нарешті мало-помалу знижувалися й зливалися з рівною піщаною смугою землі, якою й рухались наші мандрівники.

Прямо на березі озера й ближче до його західного краю, виднілися довгі земляні вали і низькі забудови форту Вільям-Генрі. Два передні бастіони розташовувалися просто біля води, що омивала їхні підвалини, а глибокий рів і довгі болота замикали його з інших боків.

На значній території перед фортом дерева були вирубані, але зелені шати природи виднілися скрізь.

Перед фортом стояли окремі вартові, а за валами було багато солдатів. На південному сході, безпосередньо поруч із фортом, розташовувався укріплений табір. Усередині табору Соколине Око помітив ті допоміжні війська, які вирушили з форту Едвард дещо раніше за майора Гейворда.

Але найбільшу цікавість молодого офіцера викликало видовище на західному березі озера. На вузькій смузі землі, яка з висоти здавалася зовсім мізерною, нездатною вмістити таку велику армію, а насправді простягалася на кілька сотень сажень від берегів Горикену до обніжжя гори, він побачив тисяч із десять білих армійських наметів. Цієї миті долиною прокотився грім гарматного пострілу.

– Цей постріл має розбудити наших, – зауважив Соколине Око. – Ми спізнилися. Монкальм уже заповнив ліс проклятими ірокезами.

– Хіба немає жодної можливості пробитися до форту? – запитав Гейворд.

– Дивіться! – вигукнув Соколине Око, звертаючи увагу Кори на будинок її батька. – Ці французи рознесуть споруду швидше, ніж її було побудовано.