Джеймс Купер - Останній з могікан

Кора й Аліса стояли збентежені та вражені тим, що Гейворд раптом залишив їх. Але перш аніж вони вимовили хоч слово, до них підбіг сивоголовий, войовничий на вигляд старець, який тремтливими руками притиснув дівчат до свого серця. Гарячі сльози котилися по його зморшкуватих щоках, і він із помітним шотландським акцентом повторював:

– Дякую тобі, Боже! Дякую тобі за твою ласку! Тепер, хоч би що трапилося, твій раб готовий до всього.

Наступні дні минали серед таких утрат, хвилювань і небезпек облоги, що комендант форту Вільям-Генрі ледве чинив опір.

Вочевидь, генерал Вебб, котрий бездіяльно стояв зі своєю армією на березі Гудзону, зовсім забув про скрутне становище свого побратима по зброї.

Монкальм заполонив ліси, що оточували форт, дикунами, люті крики яких було чути в британському таборі, і це змушувало заходитися серця людей, і без того вже схильних перебільшувати справжню небезпеку.

Зовсім інший настрій панував у гарнізоні форту. Натхнені словами свого командира, заохочувані його особистою мужністю, солдати стійко витримували своє жахливе становище і плекали військову славу з таким завзяттям, яке робило честь войовничій вдачі їхнього полководця.

Французький генерал знехтував нагоду вчасно оволодіти всіма пагорбами, що лежали поблизу форту, з височини яких він міг би знищити своїми пострілами увесь форт разом з його гарнізоном. Але головною вадою тодішнього військового мистецтва була відраза до будь-яких висот, а також до зусиль, яких треба було докласти, щоб їх захопити. Подекуди це пояснювалося простотою індіанських боїв, у яких укріпленням відводили незначну роль, а артилерія майже не застосовувалася.

Проте хай там як, а становище Мунро, який захищав форт, було надзвичайно складним: хоча його супротивник і не захопив висоту, але він виставив свої батареї на рівнини і звідти вправно стріляв по укріпленнях. Супроти такого вбивчого вогню французької артилерії обложені майже не мали засобів оборони, бо нашвидку побудоване укріплення саме по собі було дуже слабким, а допомоги їм не надсилали.

На п’ятий день облоги й на четвертий день свого перебування у форті Гейворд, скориставшись тим, що перестрілка стихла, пішов по шанцях, щоб відстежити наслідки облоги.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі. Повітря було надзвичайно свіжим. Здавалося, сама природа, зрадівши перерві у пальбі, убралась у своє найбільш чарівне, святкове вбрання. Сонячні промені золотили місцевість, іще недавно огорнуту пороховим димом. Від зеленого лісу тягло духмяною свіжістю…

Майоріли два білі прапори: один – на валу форту, другий – на одній з батарей обложників. Це були знаки перемир’я, з появою яких не лише припинялися військові дії, а й зникало почуття ворожнечі між обома сторонами.

Близько сотні гамірких легковажних французів скупчились на березі озера поблизу грізних, але німих гармат форту, і їхні веселі жарти долітали до вух обложенців. То там, то тут яка-небудь компанія заспівувала солдатську пісню або розпочинала танці, які приваблювали червоношкірих, котрі з німим подивом спостерігали за веселощами своїх білих союзників. Словом, усе це нагадувало радше святковий день, аніж годину перепочинку, забрану у кривавої, жорстокої війни.

Гейворд замислено дивився на яскраве видовище, коли раптом його увагу привернув звук чужих кроків. Він вийшов на ріг бастіону й побачив Соколине Око, який наближався до форту в супроводі французького офіцера.

Вираз обличчя відважного мисливця був похмурим і сумним; напевне, він вважав за найбільше приниження потрапити до рук ворогів. Він був без своєї улюбленої рушниці, а його руки були зв’язані за спиною. Гейворд, упізнавши свого друга, надзвичайно здивувався, побачивши його в такому стані. Не тямлячи себе від нетерплячки, юнак став швидко спускатися з валу, щоб зустріти мисливця. Але тут звуки інших голосів вразили його слух, і юнак, забувши про свій намір, поспішив на них. Спустившись із валу, він зустрів обох сестер, що вийшли подихати свіжим повітрям.

Дункан не бачив дівчат відтоді, як залишив їх перед фортом. У той час вони були надзвичайно вражені пережитим, а тепер виглядали жвавими і квітучими, хоча все ще занепокоєними.

Не дивно, що цієї миті юнак забув геть усе на світі.

– Аж ось ви де, наш вірний лицарю, що залишив своїх дам у хвилину небезпеки! – жартівливо сказала Аліса. – Ми цілісінькими днями чекали, – додала вона, – коли ж ви поквапитеся до нас, щоб випросити собі пробачення!