Вальтер Скотт - Айвенго

Обитель храмовників стояла серед квітучих луків і багатих пасовиськ, якими орден заволодів завдяки зусиллям колишнього настоятеля. Прецепторія була надійно укріплена, про що лицарі-ченці дбали насамперед. Двоє ратників у чорному вбранні, озброєні до зубів, охороняли підйомний міст. Інші, у такому самому одязі, похмуро стояли на варті біля брами. Віднедавна мовчання стало одним із головних правил поведінки орденських братів. Новий магістр ордену Храму Лука Бомануар був проти колишніх вольнощів і твердою рукою насаджував суворість звичаїв та аскетизм.

Лука Бомануар був людиною похилого віку з суворими рисами сухого обличчя й темними очима, які ще не втратили войовничого вогню. Замолоду він уславився непримиренністю в боротьбі з невірними та військовими подвигами. Того ранку магістр перебував у саду, розбитому у внутрішньому подвір’ї прецепторії, бесідуючи зі своїм наближеним, що прибув разом із ним із континенту, – Конрадом Монт-Фітчетом. Їм обом було нелегко звикнути до Англії та її звичаїв; але понад усе голова ордену обурювався тим, як змінилася мораль братів. Храмовники постійно порушують статут, а багато хто з них більше скидається на світських дженджиків, аніж на воїнів Христових. Полювання, обжерливість, бенкети, де ріками розливаються вина, спілкування з дамами, вільні пісні сурмадурів і менестрелів, показова розкіш. Ходили чутки, що багато братів захоплюються єретичними вченнями…

Магістр замовк, помітивши, що до них поспішає один зі стражників – молодий зброєносець, який нещодавно вступив до ордену. Шанобливо вклоняючись, юнак наблизився і розгублено пробелькотів:

– Благородний і превелебний отче! Біля брами прецепторії стоїть старий єврей та просить про зустріч із братом Бріаном де Буагільбером.

– Ти добре вчинив, що перш за все доповів про це мені. Веди відвідувача сюди… Нам слід знати про все, що відбувається в Темплстоу, – додав Бомануар, звертаючись до свого співбесідника, щойно зброєносець пішов. – А особливо про справи та наміри брата Буагільбера…

– Кажуть, це один із найхоробріших і найгідніших лицарів.

– А я чув дещо інше. Він очолює ту нечисленну частину ордену, яка таємно прагне змінити старі статути. Хоча спочатку й був безстрашним і відданим борцем із невірними, – звів брови магістр.

Незабаром у супроводі зброєносця з’явився Ісаак із Йорка. Ноги старого тремтіли – від рабина Натана він дізнався, яким суворим і нещадним є новий голова ордену Храму. Бомануар ціпком указав відстань, на якій мав зупинитися Ісаак. Замість цього старий упав на коліна та поцілував землю.

– Даміане, – наказав магістр вартовому, – пильнуй, щоб ніхто з братів не з’являвся в саду, поки я не піду звідси… А ти, єврею, встань, але не наближайся! Кажи коротко й тільки правду. Навіщо тобі знадобився брат Буагільбер?

– У мене до нього лист… – Ісаак ледве дихав із переляку й розгубився, не знаючи, як учинити. Якщо сказати про дочку, полонену лицарем Буагільбером, це можуть оголосити наклепом на орден. Але якщо промовчати – хто ж тоді допоможе Ревецці?

– Дозвольте пояснити, ваша превелебносте, – я отримав цього листа від настоятеля Еймера з Жерво.

– Ось! – обурено вигукнув магістр, звертаючись до свого недавнього співбесідника. – Яка мораль! Абат не зміг знайти більш гідного посланця до лицаря Хреста, ніж нечестивий єврей! Дай сюди листа, старий.

Одержавши послання абата, Лука Бомануар без вагань зірвав печатку, пробіг очима й гидливо передав пергамент Конрадові Монт-Фітчету:

– Читай уголос. Нехай єврей чує. А потім його слід допитати.

«Еймер, настоятель цистерціанського монастиря Святої Марії в Жерво – серу Бріанові де Буагільберу, лицарю Храму Христового, з побажаннями доброго здоров’я та рясних дарів Бахуса і Венери. Ми дізналися про нещастя, що спіткало барона де Бефа, і про твою втечу з прекрасною перлиною, яка затьмарила твої очі, лицарю. Радіємо твоєму порятунку з полону. Тепер у твоїх руках юдейська дівчина, від чиїх принад і вміння лікувати я б і сам не відмовився. Одначе просимо тебе – будь обережним, оскільки ми дізналися, що ваш новий магістр надто суворий та нічого не тямить ані в чорних очах, ані у високому мистецтві кохання. Батько Ревекки, Ісаак із Йорка, благає мене сприяти звільненню дівчини. Передаю йому це послання та раджу тобі, сер Бріане, узяти за єврейку гідний викуп – старий дасть за дочку стільки монет, що на них можна буде купити півсотні інших красунь. Писано це під час молитви у вертепі розбійників, куди я потрапив випадково й очікую на те, що Ісаак заплатить за мене на знак подяки за посередництво. Абат Еймер».