Вальтер Скотт - Айвенго

– Барон де Беф загинув у руїнах свого замку, храмовник утік до Темплстоу, але це не найгірше з того, що могло статися…

– Невже сакси збунтувалися? – Принц поквапом зробив крок до лицаря.

– Ваш брат Ричард в Англії. Я розмовляв із ним…

Джон відсахнувся, його обличчя зблідло, немов у мерця. Різко обернувшись, він залишив своїх наближених і зупинився, міркуючи про щось, біля вікна в дальньому кінці зали.

Фіц-Урс вигукнув:

– Ви марите, сер Морисе!

– Навряд чи. – Де Брасі втомлено посміхнувся. – Я був бранцем короля і бачив його так само близько, як зараз вас.

– Він захопив тебе в полон, сер Морисе, – отже, Ричард Левове Серце з’явився сюди на чолі війська? – спитав Фіц-Урс.

– Ні. Пам’ятаєте турнір в Ашбі? Під забралом невідомого Чорного Лицаря переховувався саме Ричард, про що ніхто й подумати не міг… Потім король Англії приєднався до натовпу розбійників і разом із ними взяв на приступ замок Фрон де Бефа.

– У цьому весь Ричард, – промовив Фіц-Урс. – Мандрівний лицар, завжди готовий до пригод. Як ти вчиниш, сер Морисе?

– Повернуся зі своїм загоном до Фландрії. Може, знайду дружину та оселюся в родовому замку, але, швидше за все, залишуся воїном. А ти, Вальдемаре?

– Я ще не вирішив… Щось мені не подобається вираз обличчя нашого пана.

Однак принц Джон уже цілком опанував себе. Наказавши слугам накривати на стіл у трапезній залі замку, він підозріло зміряв поглядом де Брасі та Фіц-Урса, які знову наблизилися до нього, і наказав у найменших подробицях описати події в Торкілстоні.

– Нам залишається єдиний засіб, – похмуро мовив принц, вислухавши де Брасі. – Ми повинні наздогнати мого брата в дорозі. Рано чи пізно Ричард залишить розбійників, а він, як відомо, віддає перевагу самотнім мандрівкам.

– Я на це не піду, – твердо сказав де Брасі. – Він захопив мене в полон і дарував прощення. Я не можу й не хочу завдавати шкоди законному королю Англії.

– Тобі ніхто й не наказує цього! – Судомна посмішка спотворила обличчя принца. – Ти вирішив, що я збираюся вбити Ричарда? Ув’язнення – ось найкращий вихід.

– В’язниця чи могила – все одно. Я не братиму в цьому участі. Він принизив мене, але зберіг моє життя. Це звільняє мене від присяги вірності, проте я не здійму проти нього меча!

– Ти впертий, де Брасі, – замислено мовив принц. – Це непогано. Але ти зі своєю дружиною досі в мене на службі, і тому я тебе не відпущу від себе. Зараз можеш іти. Побачимося під час трапези… Вальдемаре, – Джон повернувся до Фіц-Урса, – доведеться тобі, мій відданий друже, взяти на себе цю непросту задачу. Короля необхідно захопити живим – і так, щоб жодної подряпини не лишилося на його тілі. Чи добре ти мене зрозумів?

Фіц-Урс пильно поглянув принцеві в очі та відповів, удавано зітхаючи:

– Ваша королівська високість доручає мені складну та небезпечну справу. Але з відданості вам я готовий за неї взятися. Чи можу я ознайомити з деталями Г’ю Бартона?

Принц кивнув, погоджуючись.

– Тоді дозвольте мені негайно залишити вас, ваша величносте, і побажайте мені успіху! – вклоняючись, мовив Фіц-Урс.

Щойно за ним зачинилися двері, принц Джон покликав слугу:

– Перекажи Г’ю Бартону, щоб він, одразу ж після того як зустрінеться з сером Фіц-Урсом, з’явився до мене.

Певний час він нервово походжав, чекаючи начальника своєї таємної служби та старшого над шпигунами – єдиного чоловіка, якому в усьому довіряв. Щойно Бартон увійшов до покою, принц квапно спитав:

– Що знадобилося від тебе моєму радникові?

– Підшукати йому двійко хоробрих хлопців, які знають північні ліси та добре вміють читати сліди.

– Чи є в тебе такі?

– Будьте певні, ваша величносте.

– Фіц-Урс вирушає з ними?

– Так, – кивнув Бартон.

– Він казав, кого ще має намір узяти з собою? – поцікавився принц.

Прозвучали імена трьох відомих зарізяк – усі походили з Північної Англії.

– Дякую тобі, Бартоне, – сказав принц Джон, знаком відпускаючи начальника таємної служби. – Ні, стій!.. Доручаю тобі встановити суворий нагляд за лицарем Морисом де Брасі. Про кожен його крок доповідатимеш особисто мені. Очей з нього не спускай…

Ісаак, залізши на мула, подарованого йому Локслі, у супроводі двох стрільців прямував до Темплстоу – прецепторії ордену Храму. Ця обитель розташовувалася на відстані денного переходу від зруйнованого замку Торкілстон, і старий сподівався дістатися туди ще до темряви.

Щойно лісовий край залишився позаду, старий, відпустивши стрільців, почав щосили гнати мула, однак за чотири милі від Темплстоу зрозумів, що, коли не відпочине, не зможе втриматись у сідлі. Він насилу досяг невеликого містечка, де мешкав його родич, рабин Натан, перебув там ніч, а рано-вранці рушив далі.