Вальтер Скотт - Айвенго

Старий знову був застогнав, але Локслі відвів його вбік і прошепотів:

– Ісааку, досить тобі негідно хитрувати і брехати. Що для тебе дорожче – Ревекка або скрині із золотом, які тобі все одно не забрати на той світ? Чи я не знаю, що камінь у саду твого будинку в Йорку затуляє таємний хід до склепінчастого підвалу?… Адже ми з тобою старі знайомі. Ти пам’ятаєш йомена на ймення Дік Самостріл, якого твоя дочка викупила з в’язниці? Він хворів, і твоя дочка доглядала його, а коли Дік одужав, ти дав йому срібну монету на дорогу. Ця монетка зберегла тобі цілих п’ятсот золотих, старий… Не бійся мене… Але допомогти тобі я не зможу – цього разу мої стріли не досягнуть цілі. Зараз я домовлюся з абатом, а ти дій хоробро та розважливо.

– Допоможи мені, Діку! – Старий зблід. – Я зроблю все, що завгодно, аби врятувати Ревекку!

Локслі повернувся до настоятеля.

– Абате Еймер, – суворо мовив він. – Я чув, що ти, хоч і не цураєшся земних радощів, засуджуєш жорстокість і розпусту. Ісаак із Йорка готовий віддячити тобі, якщо ти допоможеш йому переконати свого приятеля-храмовника відпустити дівчину на волю.

– А хто мені поручиться за єврея? – миттєво спитав абат.

– Коли справу буде зроблено, я сам простежу, щоб усе було чесно.

– Ісааку! – гукнув Еймер, і старий одразу ж підбіг до настоятеля.

Абат видобув із глибокої кишені свого подертого одягу коробочку з письмовим приладдям і монастирською печаткою та поквапом написав на аркуші пергаменту коротке послання. Приклавши печатку, він промовив:

– Візьми цього листа, Ісааку. Він послужить тобі охоронною грамотою в Темплстоу та допоможе домогтися звільнення дочки. Але дивись, не обдури мене! І пам’ятай – Буагільбер не з тих, хто щось робить задарма.

– Справу зроблено, – підбив підсумок Локслі. – А тепер – у путь! Старого проведуть мої хлопці, а ви, превелебний отче, можете вирушати куди хочете… Залишилася тільки одна дрібниця. Не ховайте ваше перо і пергамент, настоятелю… Обітниці обітницями, а ти, Ісааку, написав би мені вексельний папір на сплату викупу за себе й настоятеля Еймера.

Старий звів очі до неба, але заперечити не було чого. Коли все було готове, він сказав:

– А тепер прощавай, Діку! Не можу назвати тебе добрим чоловіком, але й злим тебе не вважаю.

Із цими словами Ісаак із Йорка залишив галявину в супроводі лісових стрільців і вже не чув, як абат відчайдушно торгувався з розбійниками, щоб йому повернули мула, скрині та хоча б частину коштовностей…

Чорний Лицар терпляче чекав слушного моменту, щоб, своєю чергою, попрощатися з розбійниками. Нарешті до нього наблизився Локслі.

– Бачу, сер, вам було цікаво побачити, – сказав він, – як іноді й погані дерева дають добрі плоди. Настав час нам розійтися… Не знаю, що ви думаєте про мене; я теж маю деякі здогадки щодо вас, але, можливо, ми обидва помиляємося. Тому збережімо наші таємниці…

– Гадаю, ми ще зустрінемося, – лицар простяг мисливцеві руку, – і тоді нам більше не доведеться нічого приховувати одне від одного. Прощавай, хоробрий лісовий мешканцю!

Обидва розійшлися добрими приятелями. Чорний Лицар, сівши на свого могутнього бойового коня, спрямував його на стежку, що звивалася в хащах.

Того ж вечора принц Джон зібрав у Йоркському замку вірних йому норманів, за допомогою яких сподівався остаточно заволодіти короною брата. Напередодні Вальдемар Фіц-Урс, застосувавши всі свої хитрощі, вів таємні перемовини з гостями, намагаючись переконати їх відкрито виступити проти короля. Однак, оскільки чимало лицарів були відсутні, багато хто досі вагався. Ісаак із Йорка зник, і грошей, щоб почати бойові дії, у принца не було, від де Брасі й барона де Бефа не надходило жодної звістки.

Уранці після падіння замку Торкілстон по околицях Йорка поповзли чутки. Фіц-Урсові довелося-таки розповісти принцу про плани де Брасі напасти на караван Седрика Сакса, і Джон оскаженів від люті.

– Зрадники! – гнівно вигукував принц. – Залишити мене в такий час, щоб розбійникувати на гостинці!.. Що ж тепер робити? Кажуть, вони всі потрапили в полон або навіть убиті простолюдинами…

– Необхідні розпорядження я вже надав, ваша світлосте, – відповів мисливець. – Я звелів сурмити збори всім загонам, розгорнути знамена й виступити до замку барона. І хоч у нас обмаль воїнів, я…

Фіц-Урс уражено замовк – у покої принца, насилу тримаючись на ногах, увалився Морис де Брасі. Обладунки лицаря були забризкані кров’ю, зім’яті й брудні, а слова, які він вимовив, щойно знявши шолом, пролунали неначе грім посеред ясного неба: