Вальтер Скотт - Айвенго

– Запрошую тебе до Ротервуда, коли ти забажаєш відвідати мій дім, – мовив він. – Я знаю, що для вас, мандрівних лицарів, щастя – на вістрі списа… Вам не потрібні багатства. Але успіх воїна мінливий, і ти маєш пам’ятати, що в моїх володіннях ти завжди будеш не гостем, а бажаним братом і завжди знайдеш притулок і відпочинок.

– Сер Седрик уже обдарував мене, навчивши цінувати саксонську доброчесність, – приязно посміхаючись, мовив лицар. – Я прибуду до Ротервуда, коли для цього настане час, а зараз невідкладні справи заважають мені пристати на твоє запрошення, благородний саксе. Але хто знає, може, невдовзі мені знадобиться не тільки твоя щедра гостинність, а й твій меч… Прощавай!

– Готовий служити тобі, воїне, усім своїм майном і зброєю, – винукнув Седрик, ляснувши широкою долонею по простягненій залізній рукавичці лицаря. – Ми з леді Ровеною негайно вирушаємо до замку Конінгсбург, щоб узяти участь у скорботних церемоніях із приводу передчасної загибелі славетного та благородного Ательстана. Двері замку будуть відчинені для всіх, хто тут зібрався, і для тебе теж, хоробрий лицарю!

Із цими словами сакс залишив галявину.

Його невеликий загін, що складався з леді Ровени, пораненого Айвенго, десятка слуг і блазня зі щасливим приятелем Гуртом, уже був готовий вирушити в путь. Не минуло й півгодини, як кавалькада вершників виїхала на лісову дорогу.

За короткий час слідом рушив іще один сумний караван, що складався з візка, на якому лежало тіло Ательстана, супроводжуване ченцями з сусіднього монастиря, які співали жалобних псалмів. Розбійники та йомени схопилися на рівні, віддаючи останню пошану героєві, але, щойно тужливий спів чернецької братії почав ущухати вдалині, лісові волоцюги повернулися до своїх невідкладних справ.

– Звитяжний воїне! – звернувся Локслі до Чорного Лицаря, шанобливим жестом запрошуючи його сісти поруч. – Без вашої мужності, військового вміння і твердої руки ми б не перемогли. Чи не бажаєте прийняти від нас дарунок на пам’ять?

– Дякую, – була відповідь. – Я нічого не потребую. Віддайте мені лише сера Мориса де Брасі.

– Підступний лицар ваш! – вигукнув стрілець. – Для нього це велике щастя, інакше теліпатися б йому на міцній гілці цього дуба…

– Де Брасі! Підійди до мене! – наказав Чорний Лицар. – Ти вільний. Іди геть і ніколи більше не потрапляй мені на очі. Та обачно, щоб тебе не спіткала доля тих, хто зараз виношує підступні плани. Візьми свою зганьблену зброю.

Морис де Брасі, ледве стримуючись, щоб не відповісти мечем на глузування розбійників, схопив повід одного з осідланих коней барона де Бефа, скочив на нього та під посвист зник у лісі.

Коли гамір затих, Локслі зняв із себе багату перев’язь, на якій висів його громозвучний ріг, і простяг Чорному Лицареві:

– Благородний сер лицар, не погребуйте прийняти як дарунок цей мисливський ріг, що чимало послужив чесній людині. Якщо вам знадобиться допомога друзів у лісах між Трентом і Тисом, лише просурміть у ріг, і одразу ж з’явиться допомога. Запам’ятайте цей сигнал!

Локслі тричі просурмив, а потім і лицар повторив за ним умовний розбійницький поклик.

– От і добре! – вигукнув ватажок зелених каптанів. – Закладаюся, сер, що ви у своєму житті чимало постріляли дичини… Браття! – звернувся він до розбійників. – Запам’ятайте ці звуки, і нехай кожен, хто їх почує, негайно відгукнеться на поклик цього лицаря.

Потім Локслі дав знак братися до поділу здобичі, і розбійники одностайно заревіли «ура!» Сам він залишився байдужим серед загального пожвавлення. Нахилившись до стрільця, лицар неголосно спитав:

– А як ви поділите все це майно?

– Справедливо, – відповів Локслі. – У нас є виборний скарбник, який суворо стежить за цим. Десята частина йде церкві. Частина піде вдовам і сиротам тих, що загинули під час облоги, іще частина – убогим. Те, що залишиться, поповнить недоторканний скарб братства й буде розподілене між лісовими братами згідно з їхнім становищем і заслугами. Усі будуть задоволені… – Мисливець підвівся. – Щось мене тривожить наш причетник. Раніше він ніколи не проминав такої важливої справи, як поділ. Боюся, з нашим веселуном щось сталося.

– Сподіваюся, що це не так, – сказав лицар, приєднуючись до стрільця. – Я його боржник за веселу ніч, проведену в келії. Рушаймо до замку й пошукаймо його там.

Цієї хвилини крики розбійників сповістили, що той, про кого непокоївся Локслі, власною персоною з’явився на узліссі.