Вальтер Скотт - Айвенго

– Що ж, залишайся… Я маю намір сховатися серед своїх братів по ордену, в замку Темплстоу…

Ховаючись за виступами веж і надвірними будівлями, Бріан де Буагільбер зі своєю легкою наче пір’їнка ношею почав пробиратися до віддаленого подвір’ячка, де на нього чекали коні, зброєносці та слуги-сарацини. Частина лісових розбійників, йоменів і лучників, прихопивши пораненого Айвенго й захоплену в замку здобич, відступила до лісу й там чекала на повернення решти, інші ж чинили розправу над захисниками Торкілстона.

Там, у самій гущавині сутички, метушився Седрик Ротервудський, шукаючи леді Ровену. За ним ішов вірний Гурт, щомиті відбиваючи ворожі удари та прикриваючи тил свого грізного володаря. Нарешті саксові вдалося дістатися зачинених покоїв, де знемагала у відчаї, щохвилини чекаючи на жорстоку загибель, його вихованка. Свинопас ногою вибив двері, і Седрик, плачучи з радощів, кинувся до юної саксонки. Потім, доручивши дівчину Гуртові та наказавши надзвичайно обережно доправити її до лісу, власник Ротервуда помчав допомагати благородному Ательстанові та своєму блазню.

Одначе раніше, ніж Седрик дістався стародавньої бенкетної зали, перетвореної на приміщення для варти, полонені вже вирвалися на волю самі й тепер, плутаючись у лабіринті темних переходів, поспішали до замкової брами. Одні з дверей привели їх на прямокутне внутрішнє подвір’я, де вони одразу ж наштовхнулися на почет храмовника. Один із сарацинів тримав повід чудового арабського коня, на якому, тужно схиливши голову, сиділа загорнена з ніг до голови в шовкове покривало молода дівчина. Одразу ж почувся грізний голос самого Бріана де Буагільбера, що наказував опустити підйомний міст.

Ательстан, помітивши жіночу фігуру на коні, що належав храмовникові, відразу вирішив, що перед ним леді Ровена, яку Буагільбер поспішає увезти з замку. Від цієї думки благородний сакс зшаленів:

– Присягаюся, я вб’ю цього негідника голіруч!

– Не робіть цього, благородний пане! – закричав блазень. – На вас немає навіть кольчуги… І не забувайте: кваплива рука хапає жабу замість риби. Можу присягтися своїм ковпаком, що перед нами не леді Ровена. Погляньте лише на це строкате покривало й чужоземні браслети на смуглявому зап’ястку…

Проте Ательстан уже нічого не чув. Підхопивши з землі кинуту кимось із захисників палицю, він помчав до хрестоносця, який уже скочив у сідло. На бігу Ательстан могутніми ударами перекинув двох-трьох слуг, не припиняючи ревіти:

– Храмовнику, поверни вкрадене тобою, інакше я вб’ю тебе, мерзотний лицеміре з розбійницького ордену!

Не стерпівши такої образи, Бріан де Буагільбер підняв коня дибки, трохи підвівся на стременах і навідліг ударив Ательстана мечем. Удар потрапив по тім’ю, і сакс упав як підтятий. Із бойовим покликом храмовник поїхав до вже опущеного мосту через рів, а за ним полинув його почет, увозячи з собою Ревекку…

Тим часом сутички в замку припинилися. Тут і там розбійники і стрільці в’язали й тягли до брами полонених, а заразом грабували все, що траплялося на шляху. Тепер Торкілстон являв собою одну величезну пожежу. Перед головним входом до палаючого замку зібралися й ті, хто його обложив, і ті, хто намагався захистити фортецю Фрон де Бефа. Тут-таки були Чорний Лицар, Локслі, Седрик Сакс і Морис де Брасі.

Вогонь поширився вже повсюдно, коли Урфрида раптом з’явилася на самому верху однієї з веж і на весь голос затягла одну з тих пісень, що їх саксонські скальди в давнину співали на бойовищах. Довгі пасма її сивого волосся розвивалися на вітру, а в очах блищала шалена радість здійсненої помсти.

– Дано вам смакувати хміль на бенкеті битви… поки гаряча ваша кров… гостріть мечі – ворон уже кряче… мури в огні… незабаром сама я загину… – Хрипкий голос нещасної Урфриди й уривки гордовитих слів іще довго долинали з полум’я, поки й ця вежа не впала.

Над задимленими руїнами замку запала тиша. Тепер належало поквапитися до лісу, на ту галявину, де під столітнім дубом уже бенкетували розбійники. Треба було підрахувати втрати, допомогти пораненим та скаліченим, гідно поховати вбитих і поділити награбовану здобич.

– Радійте, браття! – вигукнув серед загального мовчання Локслі. – Ми звільнили полонених барона Фрон де Бефа. Перемога залишилася за нами!

Проміння вранішнього сонця пробивалося крізь верховіття дубів, в’язів і ясенів, на різьбленому листі папороті й стеблах трави блищали краплинки роси, схожі на перли. Олениця безстрашно вивела дитинча на край галявини, немов знаючи, що зараз їм обом ніщо не загрожує. Людям, які зібралися навколо величезного старого дуба, не було до неї жодного діла.