Вальтер Скотт - Айвенго

Відпочилі розбійники, стрільці, йомени – усі, хто брав участь в облозі замку де Бефа, весело готувалися ділити здобич. Багато скарбів барона загинуло у вогні, але й те, що вціліло, являло собою велику цінність із погляду напівжебраків-простолюдинів – срібний посуд, коштовна зброя й пишний одяг, коні та чимало іншого майна.

Одначе ніхто не брався до поділу здобутого в бою – чекали на ватажка лісової братії. Нарешті Локслі з’явився в супроводі Седрика й Чорного Лицаря, усівся на сплетений з лозини та застелений дереном «трон», що стояв на узвишші, а поруч із ним сіли сакс і лицар.

– Вибачте за зухвальство, благородні гості, але це мої володіння і тут я господар, – почав він. – День у нас заведено починати з молитви. Де наш послушник? Щось я його не бачив від учорашнього вечора.

– Святий отець іще на світанку вирушив до замку, – пробасив Мірошник, – сказав, що понишпорить підвалами та льохами, порозвідує, де та які в барона де Бефа гасконські вина.

– Що ж, – мовив Локслі, – почнімо без ченця та, помолившись, одразу візьмемося до справи. Щойно чутки про вчорашню нашу забавку досягнуть Йорка, нас почнуть розшукувати, тому слід якомога швидше забратися з цих місць… Сер Седрик, – звернувся він до сакса, вказуючи на купу здобутого майна, – вибирай для себе і своїх людей усе, що тобі сподобалось.

– Сер Локслі, мені нічого не треба, я досить багатий та слуг своїх не тримаю в чорному тілі. Але серце моє сповнене скорботи – немає більше на світі мого доброго й благородного Ательстана. Він загинув, як і належить герою. Мій обов’язок – доправити тіло нащадка саксонських правителів у будинок його нещасної матері, леді Едит, і виказати належну пошану останньому з роду… Леді Ровена прагне швидше повернутися до Ротервуда. І я тут не заради здобичі, я чекав на слушну хвилину, щоб подякувати тобі й твоїм товаришам за те, що врятували наше життя й честь. А тепер відпусти нас мирно… – Седрик підвівся, вклонився всім і пішов геть від зборів, ховаючи за удаваною суворістю сльози, що навернулися на очі.

За кілька кроків його наздогнали блазень і свинопас.

– Що ж це робиться? – вигукнув Вамба. – Усі йдуть, навантажені дарами, немов мули, а ти за мою вірність сплачуєш мені саму солону водицю. – Блазень підскочив, ніби пес, намагаючись лизнути мокру щоку господаря.

– Вамбо, бідахо, ти врятував мене від жорстокої загибелі! – Седрик обійняв свого блазня. – Як же мені нагородити тебе?

– Відпусти, дядечко, – ну й міцні ж у тебе обійми, немов обруч на бочці з елем. Так і Богу душу віддати можна… Якщо хочеш мене порадувати і бодай чимось відплатити – пробач мого приятеля Гурта й не сердься більше на нього.

– Пробачити? – гукнув Седрик. – Та я не тільки його вже пробачив, а й хочу віддячити. Гурте, підійди до мене й стань навколішки!

Свинопас боязко наблизився до господаря.

– Ти більше не раб, – урочисто промовив сакс, торкнувшись Гурта жезлом, – від сьогодні ти вільна людина! Дарую тобі землю в моєму Волтругемському володінні – тобі й твоїм спадкоємцям, навіки…

Гурт скочив на рівні та, пританцьовуючи, заволав:

– Геть нашийник, дорогу вільній людині! Благородний пане! Віднині я вдвічі стоятиму за вас!

Почувся тупіт кінських копит, і з заростей з’явилася леді Ровена в супроводі слуг. Вона була в багатому та строгому вбранні, що відтіняло блідість її величного обличчя. Але ця блідість не була викликана скорботою. Дівчина знала, що її Айвенго живий, це надавало їй сили та надії, незважаючи на страждання, яких вона зазнала. Кивнувши Седрикові, леді Ровена мовчки спрямувала коня до узвишшя, де сидів Локслі. Несподівано її зупинив чийсь неголосний вигук. Під деревом стояв Морис де Брасі; сором і почуття провини спотворили риси його змарнілого обличчя, проте лицар усе ж таки знайшов у собі мужність промовити, взявши повід її коня й низько схиливши голову:

– Чи удостоїть леді Ровена бодай поглядом полоненого й осоромленого воїна? Я не благаю про прощення…

– Пробачити вас – мій обов’язок християнки, – холодно й нетерпляче сказала дівчина. – Решта на вашому сумлінні.

– Гей, лицарю, відпусти-но повід і не утримуй коня цієї дами! – крикнув Седрик, обернувшись. – Твоя участь у такій мерзенній справі заслуговує не на прощення, а на кару! І тобі ще доведеться відповісти за все, що коїлося тут.

Де Брасі відступив у тінь, ховаючи збентеження і злість, а леді Ровена під’їхала до розбійників, щоб лагідно з ними попрощатися. Седрик зробив крок до Чорного Лицаря.