Вальтер Скотт - Айвенго

– Підкоряюсь тобі, – підвівся де Брасі. – Але раніше ти маєш знати, що Вілфред Айвенго, який зараз перебуває в охопленій полум’ям вежі, вчадіє в диму, якщо йому не встигнуть допомогти. Його, пораненого на турнірі, захопили в полон на лісовій дорозі… Якщо хочеш, я покажу тобі, де він. Щоб знайти його покій, треба піднятися з головної зали вгору крученими сходами, а потім…

– Я не довіряю тобі, сер Морис де Брасі! – Лицар зневажливо відвернувся, шукаючи очима Седрика, який разом із відлюдником тіснив на внутрішнє подвір’я перелякану челядь барона Фрон де Бефа.

Помітивши сакса, Чорний Лицар квапно рушив до нього, а де Брасі, провівши розгубленим і сумним поглядом свого переможця, пробурмотів:

– Що ж, усе правильно… Чи ж я заслуговую на його довіру?

Він зібрав свою лицарську зброю, розстебнув ремені шолома і побрів до Локслі, який стояв біля брами, щоб на знак цілковитої покори віддати стрільцеві свого меча.

Вогонь на західному боці замку тим часом розгорявся все дужче, і незабаром у покої, де Ревекка доглядала пораненого лицаря, з’явилися перші ознаки пожежі. Ядучий дим пробивався крізь щілини дверей, щипав очі та утруднював дихання. Дівчина розбудила Айвенго, який був задрімав відразу ж як поновився штурм, і знову сіла біля вікна, одначе, помітивши полум’я над покрівлями замку, миттєво зрозуміла: їм загрожує нова небезпека.

– Що ж тепер робити? – Ревекка підбігла до лицаря. – Полум’я вже підбирається сюди.

– Кімнату не зачинено, – зберігаючи спокій, мовив Айвенго. – Тікай, не гаючи жодної хвилини… Ти ще встигнеш урятувати своє життя.

– Без тебе я звідси не піду, – рішуче промовила Ревекка і раптом змінилася на лиці: – О Господи, я навіть не знаю, що сталося з моїм батьком! Чи живий він, нещасний і хворий старий?…

Несподівано двері покою розчинилися, до них увірвалися клуби диму, із темного переходу почулися розпачливі крики, брязкіт зброї, тупіт ніг, стогони та прокльони. Потім на порозі виник Бріан де Буагільбер і кинувся до дівчини. Плюмаж на його шоломі обгорів, обладунки були зім’яті й забризкані кров’ю.

– Ревекко, нарешті я відшукав тебе! – закричав храмовник. – Ми програли все, але моє життя не варте й кучеря твого дорогоцінного волосся! Мерщій! Ходімо!..

– Я не зроблю ані кроку звідси без цього пораненого юнака і свого батька, – позадкувала Ревекка. – Якщо я для тебе така дорога, лицарю, вияви милосердя й до них.

– Я не знаю, де старий Ісаак, а цей лицар мусить гідно прийняти те, що випало на його долю… Годі! Ми маємо квапитися! – Буагільбер зробив крок до дівчини.

– Я швидше загину в огні, ніж дам тобі себе врятувати…

Не звертаючи уваги на її відчайдушний опір, а також на погрози і прокльони, що їх посилав йому вслід безпорадний Айвенго, храмовник схопив Ревекку й кинувся до розчахнених дверей.

– Ти заплатиш за все, підступний собако! – прохрипів Вілфред, ледве не плачучи від безпорадності, але відразу ж важко розкашлявся через густий дим, що заповнив кімнату.

Юнак спробував підвестися, але знову впав на своє ліжко й у відчаї заплющив очі.

Раптом чиясь рука в сталевій лицарській рукавичці опустилася на плече Айвенго, і твердий голос насмішкувато мовив:

– Якби не твій несамовитий лемент, Вілфреде, Чорному Лицареві нізащо б тебе не знайти…

– Якби ти був справжнім лицарем, ти б не бігав замком, розшукуючи мене, – Айвенго, не підіймаючи повік, уперто відвернувся до стіни, – а наздогнав би храмовника, який вкрив ганьбою свій орден і вкрав невинну дівчину, і врятував би благородну леді Ровену…

– Для всього свій час, одначе перший – ти. – Лицар легко підняв схудле тіло пораненого на руки, виніс у сизий від диму прохід і передав двом йоменам. А сам кинувся на пошуки тих, про кого казав Айвенго.

Одна із замкових веж уже палала, до решти вогонь тільки підбирався, але жорстокі сутички тривали повсюди в іще не охопленій пожежею частині замку. Не випускаючи непритомну Ревекку з рук, Бріан де Буагільбер увірвався до одного з темних приміщень сторожової вежі, де самотньо сидів на кам’яній лаві де Брасі.

– Сер Морисе! – здивовано закричав храмовник, заклякши на порозі. – Де Брасі, невже це ти?

– Я, – відгукнувся похмурий голос, – але я здався в полон.

– Дурниці! Йди за мною! Коні чекають унизу…

– Ні, – відповів де Брасі. – Я розраховую на ласку переможця – лицаря в чорних обладунках. Рятуйся сам. І моя тобі порада – ідь із Англії за море. Ти маєш знати: сокіл уже прилетів.