Вальтер Скотт - Айвенго

– Ні, сер Айвенго. – Дівчина похитала головою. – Його обладунки чорні, як крило ворона. Але те, як він б’ється, я запам’ятаю на все життя – він кидається на ворога, наче гультяй під час шаленого бенкету. Він немов народився для битви…

– Послухай, якщо там настала тиша, то тільки для того, щоб зібрати сили та продовжити наступ? Як ти гадаєш?

– Не знаю, – промовила вона, ніжно дивлячись на лицаря. – Я лише нерозумна дівчина, яка…

– Присягаюся честю мого дому і світлим ім’ям моєї коханої! Я віддав би життя, щоб хоч день провести поруч із цим звитяжним лицарем у битві за таку справедливу справу.

– У тобі говорить лицарська марнославність, і тільки, – зауважила Ревекка, підводячись, і відійшла. – Що отримаємо ми як винагороду за пролиту кров, злидні та страждання? А ти подумав про сльози, які проллються, якщо тебе не стане?

– Слава! Вона позолотить наші могили та збереже навіки лицарські імена.

– Слава? – посміхнулася дівчина, із жалем дивлячись на лицаря. – Невже іржава кольчуга й тупий меч, що вкриваються пилом у склепі померлого лицаря, варті того, щоб відмовитися навіки від радощів життя, кохання, родини, ніжних стосунків? Чи подвиги здійснюються тільки для того, щоб герої могли стати героями балад, що їх співають у свята менестрелі перед натовпом ремісників і купців напідпитку?

– Ти належиш до іншого народу, Ревекко! Тобі не зрозуміти тих, у чиїх душах горить чисте полум’я лицарства – те, що дозволяє з одного погляду розпізнати високе й низьке, честь і безчестя. Лицарство – це коли душа благородної дівчини хвилюється подвигом коханого, це джерело чистих стосунків, захист гнаних і ображених… Без нього дворянська честь була б порожнім звуком! – Юнак знесилено опустився на подушки.

– Так, сер Айвенго, мені цього не зрозуміти, – сумно промовила дівчина. – Мої одноплеменці, мій батько і я, – усі ми живемо за іншими законами. Давніми та не менш гідними поваги, ніж ваші. Одначе ми цінуємо мирне життя більше за війну…

Ревекка замовкла, побачивши, що її лицар спить, підклавши долоню під щоку, наче втомлена дитина. «Він забуде мене, щойно залишить цю вбогу маленьку кімнату, – подумала вона. – Може, це й гріх – так жадібно дивитися на чоловічі губи, пестити поглядом тендітне юне обличчя, таке мужнє, навіть коли воно непритомне, але я відчуваю, що милуюся ним востаннє… Господи, через цього юнака я забула навіть про рідного батька! Де він? Чи жив іще мій Ісаак? Ні, я повинна вирвати зі свого серця цю пристрасть, і ніколи жодна людина не побачить слабкості Ревекки!»

Дівчина щільніше загорнулась у покривало та всілася у найдальшому кутку кімнати, відвернувши обличчя від Айвенго. Немовби переконала себе в тому, що такої відстані досить для перемоги над бурею почуттів, які вирували в її душі.

Загін Локслі, скориставшись нетривалим відпочинком, зміцнював свої позиції, а обложені знову готувалися до оборони. Храмовник і Морис де Брасі зійшлися у великій залі замку для наради.

– Де наш хоробрий барон? – спитав де Брасі, що перебував під час облоги на тій стіні замку, яка протистояла головній брамі. – Чи правда, що його тяжко поранено?

– Фрон де Беф іще живий, – незворушно відповів Буагільбер. – Але навіть якби на його плечах була та бичача голова, яку зображено на щиті барона, їй не встояти проти шаленої сокири Чорного Лицаря. На принца Джона чекає гірка звістка.

– Зате сатані чималий прибуток, – посміхнувся де Брасі й відразу змахнув з обличчя посмішку. – Як ти вважаєш, сер Бріане, чи не краще нам замиритися з волоцюгами, відпустивши полонених?

– Що? Втратити законну здобич і стати мішенню для глузувань? Дивись-но, що за звитяжні вояки – спочатку серед ночі захоплюють беззахисний караван, полонять саксів, їхніх жінок і слуг, ховають у неприступному замку, а потім піджимають хвоста перед кучкою якоїсь наволочі! Як могло тобі спасти на думку таке, сер Морисе?! Нехай цей замок завалиться мені на голову, перше ніж я пристану на таку угоду…

– Тоді продовжімо розвагу! – легковажно вигукнув де Брасі. – Я недорого ціную своє життя, мені шкода лише одного – що зі мною немає моїх вірних людей, моїх відважних списоносців. Слуги де Бефа – не воїни, а наглядачі, вони так насолили околишнім селянам, що полювання на них буде нещадним. Боюся, ще трохи – й ратники барона розбіжаться, як щури під час повені.

– Що поробиш, – зітхнув храмовник, – відступати нам нікуди. Сподіваймося на наш військовий досвід. Головне зараз – не проґавити раптового нападу розбійників. Виставимо варту на стінах; ти, сер Морисе, тепер візьмеш на себе оборону головної брами, а я розставлю людей та буду напоготові. По місцях!