Вальтер Скотт - Айвенго

Ревекка описала лицареві цю картину, додавши:

– А на узліссі суцільною стіною стоять стрільці…

– Під яким прапором?

– Вони в тіні дерев, прапорів не видно.

– Дивно, – пробурмотів Айвенго, – почати штурм сильної фортеці й не розвернути бойового прапора!.. Поглянь іще, може, біля самої брами ти побачиш герби й прапори наших визволителів.

– Попереду лицар у чорних обладунках, – відповіла дівчина. – Він, очевидно, керує облогою. Весь закутий у броню та озброєний списом і важким мечем…

– Що за девіз на його щиті?

– Зараз. – Ревекка злегка нахилилася, вдивляючись. – Здається, смуга поперек щита і на чорному полі – щось блакитного кольору.

– Навіть не уявляю, кому б могли належати ці геральдичні знаки. А що начертано на щиті?

– Не бачу, сонце сліпить очі… Боже правий, здається, вони готові ринутися на приступ…

Раптово і пронизливо просурмив ріг, зревіли сотні горлянок, а зі стін фортеці їм відповіли норманські сурми й литаври впереміж із бойовими вигуками. Хмара стріл, закриваючи небо, понеслась у бік замку, і кожна мала свою ціль. Гостре око лісових стрільців не випускало жодного виступу, вікна чи бійниці – вогонь із луків був таким лютим і щільним, що стріли сипалися зливою. Раптом дівчина скрикнула і присіла, а потім, прикриваючись щитом, знову визирнула назовні.

– Що там тепер відбувається? – схвильовано запитав Айвенго. – Поглянь, де Чорний Лицар? Хто йде за стрільцями? Небагато досягнеш лише луками проти товстих стін… Ну кажи ж швидше!

– Ось він, Чорний Лицар, я його бачу! Веде передовий загін до зовнішньої стіни сторожової вежі…

– Прокляття! А я маю нерухомо лежати тут! – із досадою промовив поранений.

– …Вони валять стовпи частоколу, руйнують огорожу сокирами. Чорний плюмаж на шоломі лицаря попереду натовпу воїнів… Утворився пролом, вони прорвались! Господи, допоможи їм!.. А тепер їх знову тиснуть захисники фортеці на чолі з бароном де Бефом…

Дівчина злякано поглянула на Айвенго і знову схилилася до ґрат.

– Святі пророки! – вигукнула вона. – Фрон де Беф б’ється з Чорним Лицарем! О Боже, він упав! Усе скінчено…

– Хто упав? Кажи ж швидше, не муч мене…

– Ні, не скінчено… Чорний Лицар знову скочив на рівні, люто кинувся на барона, вирвав сокиру в одного з йоменів і тіснить де Бефа… Барона переможено! – Ревекка обернулася, сяючи. – Цей велетень Фрон де Беф на землі й не рухається. Його кинулися піднімати свої, розмахуючи сокирами й тиснучи лицаря… Ну ось – потягли нормана у внутрішній двір за головною брамою.

– Це ще не перемога. Адже обложники так і не прорвалися за частокіл?

– Уже прорвалися, – повідомила Ревекка. – Людей барона притисли до зовнішньої стіни фортеці… Застосовують драбини, згори летять камені та колоди, усе перемішалось, мертві тіла валяться зі стіни… – Ох, я не можу на це більше дивитися, сер Вілфреде Айвенго! Які жорстокі люди…

– Не час непритомніти, побачивши кров, Ревекко! Ти мужня жінка. Від того, чим закінчиться штурм, залежать наші з тобою порятунок і життя. Дорого б я дав, щоб опинитися там, поруч із Чорним Лицарем!

– Ні, – полишаючи своє місце біля вікна й підходячи до лицаря, промовила дівчина. – Ти ще надто слабкий і не зможеш навіть утримати меча, поки не загояться твої рани. Ти маєш відпочити, блідість знову вкрила твоє лице. – Ревекка простягла, нахилившись, руку до його обличчя й одразу ж збентежено відсмикнула її. – Дозволь, я поправлю твої пов’язки…

– Що там тепер відбувається? Облиш мої рани… О, якби я міг встати! Ти й уявити не можеш, що означає для воїна, загартованого в багатьох битвах, чекати на свою долю безпорадно, наче немовля в люльці…

Ревекка гірко зітхнула і знову повернулася до вікна.

– Брама задрижала! – раптом вигукнула вона. – Чорний Лицар попереду… Вони кинулися пробоєм, захопили сторожову вежу й закріпилися в ній. Храмовник Бріан де Буагільбер, твій ворог, біжить під захист стін, але він устиг наказати підняти ланцюговий міст, по якому щойно перебралися захисники замку… А ось і все затихло… Правий Господи, скільки поранених і вбитих з обох боків! Тепер я, здається, знаю, що перемога іноді на вигляд страшніша, ніж сама битва.

– Чорний Лицар… – пробурмотів Айвенго, не слухаючи останніх слів дівчини. – Досі я вважав, що в Англії тільки один чоловік здатен на таку справу, на таку шалену відвагу… Ревекко, – лицар важко підвів голову. – Досить! Іди, сядь зі мною поруч. Ось так… Чи не помітила ти якихось інших знаків, по яких можна було б пізнати того лицаря, що вів ратників на приступ?