Вальтер Скотт - Айвенго

– Нещасна! – проказав Седрик. – У той час, коли всі істинні сакси оплакували Торкіля та молилися за вашу сім’ю, ти залишилася живою! Ти жила під одним дахом із підступним негідником, який…

– Е, благородний Седрику, що ти про це знаєш? – Урфрида докірливо поглянула на нього. – Не було ні союзу, ні кохання – сама ненависть. Я померла разом із батьком і братами… Спочатку в мене ще вистачало сліз, а потім я присягнулася помститися всьому норманському роду де Беф. Я розпалювала ворожнечу між батьком і сином, поки Реджинальд не вбив старого барона, глузувала зі слуг, труїла гостей зіпсованим вином і гнилою їжею, я, нарешті, навчилася чаклунства…

– Припини! – Седрик, жахнувшись, відхитнувся. – Молись і покайся, злодійко! Боже милостивий… А я не хочу і не можу залишатися з тобою, Урфридо.

– Стій! – гукнула жінка. – Я зрозуміла, куди ти поспішаєш, якщо ти не чернець і не збираєшся відпускати мені мої гріхи. Я прожила страшне життя, але смерть моя очистить ім’я дочки Торкіля. Йди, збери людей та веди їх до бою. Оточи замок, будь готовий узяти його на приступ, а коли побачиш червоний прапорець на далекій вежі, знай – у ці хвилини норманам буде не до вас…

Седрик хотів був про щось запитати стару, але раптом за дверима загримів голос барона Фрон де Бефа:

– Куди запропав цей чортів чернець?

– Тс-с. – Урфрида приклала палець до губ і прошепотіла: – Я випущу тебе через бічні двері. Далі спустишся крученими сходами, внизу буде вузький коридор, а потім – просто до брами. Не озирайся, сторожа тебе не зупинить, вона ледача й дурна… Прощавай, Седрику!

Одначе все вийшло інакше.

Щойно сакс спустився у темний коридор і поспіхом пішов до виходу, його гукнув барон де Беф:

– Де ти вештаєшся, неробо? І чому так поспішаєш? Щось довго ти готував до смерті моїх грішників… Та й диявол із ними… Ану, підійди до мене, отче! Ти все зробив як належить?

– Я привів їх до покори. – Седрик іще нижче опустив край каптура. – Тепер вони знають, чого слід чекати від господаря замку…

– Чую саксонську вимову, – підозріло промовив де Беф.

Він був без слуг і без смолоскипа й тому не міг як слід розгледіти обличчя францисканця, що згорбився перед ним.

– Замолоду я виховувався в обителі Святого Вітольда, а там розмовляють тільки саксонською, – спокійно відповів Седрик.

– Он як… краще б уже ти був норманом… Цей монастир – справжнє осине гніздо, давно треба його спалити дощенту. Отже, ти і грамоти навчений?

– Знаю на пам’ять молитовник і службу Божу, решта ченцеві – лише спокуса…

– Такий посланець нам і потрібний, – пробурмотів барон і додав на повний голос: – Віднесеш оцього листа в замок барона Філіппа де Мальвуазена. А на словах перекажи: лист від мене, а написаний він храмовником, лицарем де Буагільбером. Тепер іди до лісу, до тієї ватаги негідників, що там зібралася, наплети їм усякого, щоб вони день-два не чіпали мого замку… Мовляв, полонених не ображають, страту відкладено й тому подібне. Зрозумів, отче? А потім, якщо хочеш, повертайся після бійки – добряче побенкетуємо.

– Неодмінно повернуся, – кивнув Седрик і пробурмотів ледь чутно: – Ми ще з тобою побачимося, бароне…

– Ходімо, я виведу тебе звідси, а до брами йди сам. Ні, стривай! Ось тобі за роботу золотий, але дивись, виконай моє доручення точно, а то здеру з тебе рясу разом зі шкірою та м’ясом…

Залишившись на самоті, Седрик вдихнув на повні груди, проминув сонних стражників, а опинившись за брамою, обернувся до замку й тричі плюнув у його бік.

– Щоб тобі провалитися в пекло, клятий нормане! – вигукнув він, кидаючи в пил золоту монету…

– Ну що, саксонські герої! – весело промовив барон, увіходячи разом із де Брасі та храмовником у приміщення, де перебували найважливіші полонені. – Чи подобається вам гостювання в Торкілстоні? Поменшало, мабуть, зверхності й зухвальства? Я все обміркував і вирішив, що повішу вас обох за ноги на залізних решітках цих вікон, і висітимете, поки шуліки й ворони не залишать від вас самі кістки… Шолудиві пси, скільки дасте за своє погане життя? Відповідай, немита мордо з Ротервуда!

– Ані монети не дам! – посміхнувся Вамба. – Зроби таку ласку, повісь мене головою донизу, може, дурний мій мозок знову стане на місце.

– Матір Божа! – вражено вигукнув Фрон де Беф, зірвавши шапку Седрика з голови блазня і побачивши на його шиї срібний обруч. – Кого ж це ви схопили в лісі, лицарі?

– Це раб Седрика, його потішний дурень, – мовив де Брасі. – А сакс, гадаю, втік… у вбранні того самого ченця.