Вальтер Скотт - Айвенго

– Стидайтеся, сер барон! – вигукнув Буагільбер. – Невже вас налякала жалюгідна купка миршавих селян? Із нашими людьми ми запросто розгонимо всю цю наволоч.

– Із самими слугами замок нам не втримати.

– Тоді відправимо гінців до сусідів по допомогу…

– До сусідів? Та всі ж уже на шляху до Йорка, – промовив де Беф. – Іще раз назвіть мені імена тих, хто нас викликає… зрозуміло, не рахуючи блазня та свинопаса.

– Чорний Лицар і йомен Роберт Локслі на прізвисько Цілкий Стрілець.

– Перший з них – це той, хто так яскраво виник на турнірі й невдовзі щез. – Барон замислено пройшовся залом. – Ім’я іншого я чую вперше… мабуть, теж спритний хлопець. Ось що, панове, нам би слід було взяти «язика» з цього воїнства та розпитати його гарненько. Вогонь і залізо швидко його розговорять. А тим часом що-небудь вигадаємо. Зараз принесуть пергамент і мою печатку, а ви, сер де Буагільбер, дайте їм відповідь.

Храмовник присів до столу і написав таке:

«Барон де Беф і його союзники, благородні лицарі, не приймають виклик від рабів та стрільця, а також від пана, який називає себе Чорним Лицарем, оскільки він заплямував свою честь союзом із лісовими волоцюгами-втікачами. Щодо наших полонених – вони, як сумирні християнські душі, потребують сповіді у священика. Адже сьогодні ж їх буде страчено, а їхні голови виставлено на стіні замку як науку самозваним заступникам і знавцям королівських законів».

Листа було віддано зброєносцеві, який передав його посланцеві, що чекав біля брами замку. Гінець повернувся на галявину в лісі, де під дубом на нього нетерпляче чекали Локслі, Чорний Лицар і відлюдник. Із ними був цілий натовп озброєних простолюдинів.

Прочитавши листа, Чорний Лицар мовив:

– Вони намагаються нас залякати. Було б непогано, якби хтось зумів проникнути в замок і дізнатися, що насправді там відбувається. Вони просять священика, – він поглянув на веселого ченця, – тож нехай наш добрий причетник побуде заразом й шпигуном.

Чернець, насупившися, промовчав. Вамба, відтіснивши його плечем, вигукнув:

– Вони хочуть повісити й обезглавити мого пана, благородного Седрика! Та я голіруч рознесу цей замок! І має рацію той, хто знає – у певних випадках від дурня більше користі, ніж від розумного… Нехай вам буде відомо: до блазнівського ковпака я готувався стати послушником, але до цього, хвала Богові, не дійшло, розум мій затьмарився. Однак і цього розуму вистачить, щоб принести духовну втіху полоненим. Адже вони просять священика?

– Надягай швидше рясу, добрий чоловіче, та вирушай до Торкілстона, – кивнув Чорний Лицар. – І нехай твій господар надішле через тебе звістку…

– А ми поки що, – додав Локслі, – так щільно обложимо замок, що жодна муха не пролетить.

Вамба, який уже начепив на себе рясу, загорнувся в чернецький плащ і миттю перетворився на шанованого священнослужителя. Поважно промовивши латиною: «Мир вам, браття!» – він вирушив виконувати доручення.

Однак уся хоробрість вивітрилася, щойно блазень постав перед лютим власником замку. По обидва боки від барона Фрон де Бефа стояли де Брасі та храмовник.

– Нехай буде з нами Господь! – ледве чутно промекав Вамба.

– Ти хто такий? – гаркнув де Беф.

Блазень потроху почав приходити до тями.

– Я, пане, бідний чернець-францисканець, – уже впевненіше заговорив він, пересипаючи свою промову латинськими слівцями, – блукав тутешніми лісами і потрапив до лап розбійників. Це дуже, дуже злі люди… вони зв’язали мене і відібрали всі пожертви, що мені вдалося зібрати. А тепер звеліли йти до замку, щоб виконати свій обов’язок щодо тих, кому нині судилось опинитися в чистилищі. І суворо наказали негайно повертатися з доповіддю.

– Із цим зрозуміло. А скажи-но, святий отче, чи багато в лісі народу?

– Ох, благородний пане, – відповів блазень, – і порахувати неможливо. Ім’я їм – легіон. Щонайменше чоловік п’ятсот.

Храмовник перезирнувся з Морисом де Брасі та прошепотів:

– Чи бачив ти коли-небудь цього ченця?

– Ні, та він, судячи з усього, не тутешній…

– У такому разі, сер барон, – Буагільбер відвів господаря вбік, – цього священика ми й відправимо по допомогу. Я напишу листа, і дружина лицарів із Йорка примчить сюди протягом дня… А францисканець нехай тим часом виконає свій обов’язок перед Господом.

Де Беф кивнув і звелів провести Вамбу туди, де перебували обидва саксонські вельможі.

Блазень із тим самим сумирним латинським привітанням, насунувши каптур до кінчика носа, вступив до приміщення, де Седрик уже ледве міг опанувати себе й не шаленіти, а Ательстан, як і раніше, тільки позіхав від нудьги та неробства.