Вальтер Скотт - Айвенго

– Ти не мусиш боятися мене!

– Я нікого й ніколи не боялася…

– Стань же другом Бріанові де Буагільберу! – вів далі храмовник. – Подумай про мене – мені судилося ніколи не пізнати радощів родинного вогнища, не втішитися відданістю дружини. Старість моя буде настільки самотньою, як і моя занедбана могила, і жоден нащадок не носитиме мого давнього імені. Я все життя шукав споріднену душу і в тобі її нарешті знайшов. Мені потрібна тільки твоя підтримка.

– У чому я можу бути тобі опорою? Ми з різних світів, я не кажу вже про віру, лицарю Бріане. Забудь про мене!

– Ні. – Храмовник схвильовано притис руку до грудей. – Я маю хоча б з однією людиною на цій землі поділитися своєю мрією! Адже я член могутнього ордену, і невдовзі він матиме владу, набагато вищу від королівської. Де Буагільбер – не останній з тих, хто зійде до вершини влади… Ми багаті й сильні. Віра в Бога… вона… вона лише засіб… Ревекко, це складний та кривавий шлях, і мені потрібен на ньому надійний друг і близька людина.

Дівчина замислено, немов не розуміючи й ледве приховуючи це нерозуміння, вдивлялася у зблідле обличчя лицаря, не наважуючись що-небудь вимовити. Несподівано знизу крізь вікно, що так і залишилося відчиненим, до вершини вежі долинув звук мисливського рога. Храмовник здригнувся й кинувся до дверей.

– Щось сталося, – промовив він, обернувшись, але не зупиняючись, – я повинен бути там. Але згодом ми повернемося до нашої розмови. Я не вибачатимуся за те, що погрожував тобі, Ревекко, – адже без цього я б ніколи не пізнав тебе!..

Залишившись на самоті, дівчина присіла біля прядки. Усе, що сталося з нею, позбавило її сил, і зараз вона думала тільки про те, щоб спокійно помолитися. Про себе і, можливо, про цього холодного й жорстокого лицаря, чиє честолюбство потьмарило її душу навіть більше, ніж погрози, які він кидав із такою легкістю.

Однак у своїй молитві Ревекка вимовила ім’я іншого лицаря – безпорадного та пораненого. Вона знала, що ніколи не зможе торкнутися його світлого обличчя й не насмілиться не тільки заговорити з ним, але навіть натяком видати свої почуття. Проте слова молитви, що їх вона промовила ледве чутним шепотом, уже пролунали, і Ревекка про них не шкодувала.

Спустившись до залу, храмовник побачив там де Брасі. Лицар мав вигляд глибоко засмучений.

– Ваші любовні подвиги були так само перервані, як і мої? – спитав Буагільбер. – Судячи з досади на вашому обличчі, сер, вони не виявилися ні успішними, ні приємними.

– Та й не кажи. Я просто не терплю жіночих сліз, а леді Ровена…

Де Брасі перервав барон де Беф, який, гарчачи, ввалив до залу:

– Зараз ми побачимо, у чому причина всього цього галасу! Гінець доставив листа. Якщо не помиляюся, написано по-саксонськи, а я цієї свинячої грамоти не розбираю.

– Дайте-но сюди. – Буагільбер узяв простягнутий аркуш. – Ми хоча б тим схожі на ченців, що навчені грамоти, на відміну від тих, хто не знає ані саксонської, ані французької… У посланні цьому, панове лицарі, міститься виклик по всій формі. Так-так, нас, бароне, викликають помірятися силами – якщо тільки це не чийсь дурний жарт. Отже: «Я, Вамба, син Безмізкого, блазень у домі знатного дворянина Седрика Ротервудського на прізвисько Сакс, і я, Гурт, син Беовульфа, спадковий свинопас, – викликаємо на двобій благородних лицарів…»

– Ти з глузду з’їхав! – гнівно вибухнув Фрон де Беф.

– Присягаюся небом, там так і написано… – Храмовник читав далі: – «…І всіх, які є в замку, їхніх спільників та союзників, оскільки ви, без будь-якого приводу й оголошення ворожнечі, хитрістю та лукавством захопили в полон нашого господаря й повелителя, а також благородну дівчину леді Ровену, а також благородного дворянина Ательстана Конінгбурзького, а крім того, декількох людей, що служать їм, і єврея Ісаака з Йорка з дочкою Ревеккою. Якщо ж ви забажаєте уникнути двобою, усі зазначені особи, як благородного, так і простого чину, мають бути негайно по отриманні цього листа видані нам цілими й неушкодженими разом з усім майном, що їм належить, і кіньми. В іншому разі ви будете оголошені зрадниками та порушниками королівських законів, і ми битимемося з вами, обложимо ваш замок, візьмемо його на приступ і завдамо вам збитки і розор такою мірою, яку вважатимемо необхідною. Нехай милує вас усемогутній Бог!»

Дослухавши послання до кінця, лицарі зареготали. Тільки де Беф залишився похмурим.

– Не розумію, чому ви так розвеселилися? – нарешті промовив він. – За стінами замку в лісі, як доповів мені вивідач, не менше ніж дві сотні йоменів і стрільців. Це не можна полишити просто так.