Вальтер Скотт - Айвенго

– Диявол! – заревів Фрон де Беф немов роз’ярілий вепр. – Отже, я власноруч випустив ротервудську свиню з замку? А тобі, – він, погрожуючи, зробив крок до Вамби, – я поголю голову та здеру з неї шкіру, щоб тобі було не до жартів.

– Ви вчините зі мною набагато краще, ніж погрожуєте, благородний лицарю, – захихотів Вамба. – Тоді в мене буде червона шапка, і з простого ченця я вмить зроблюся цілим кардиналом.

– Бідаха, – посміхнувся де Брасі, – він і перед смертю залишиться блазнем… Бароне, не страчуй його – краще віддай мені на втіху… Що скажеш на це, шахраю? Хочеш мені послужити?

– Вітер у твоїй голові, як завжди, Морисе, – зовсім розлютився господар замку, – розважаєшся з блазнем, коли нас обдурили й ми потрапили в таке становище, що гірше нікуди. Наше послання, вважай, згинуло, народу, здатного як слід тримати меч у руках, у мене, м’яко кажучи, обмаль…

– Битися то битися. Коли це ти, бароне, бачив, щоб я журився перед сутичкою? А щодо твоєї челяді, лицарю, так ти сам її розпустив. Та нічого. Стіни твого замку високі, рів глибокий, і ми зможемо довго оборонятися, а там, може, і розгонимо підступну чернь!

– Гей, саксе, ану підійди до мене! – гарикнув де Беф, обертаючись до Ательстана. – Що даси за своє звільнення? Сплати викуп і йди геть, одначе є ще одна умова. Угоду буде укладено, якщо ти погодишся піти до лісової наволочі й домогтися, щоб не совалися сюди!

– Я не владний над цим, – відповів Ательстан. – Відпусти мене та решту полонених. Я дам тобі тисячу золотом.

– Ваша угода не стосується леді Ровени, – поспіхом утрутився де Брасі.

– І старого єврея з дочкою, – додав храмовник. – Ісаак сам сплатить викуп за себе.

– Я не збираюся торгуватися, – насупився Ательстан. – Мій рід давніший за всі ваші, разом узяті, нормани. Леді Ровена – моя наречена, а Вамба врятував Седрика, її опікуна. Якщо вас не влаштовує мій викуп, краще я вже дам розірвати себе на шматки.

Вбіг слуга, перервавши сакса відчайдушним лементом: «Розбійники під стінами!», і кинувся до господаря, чекаючи наказів. Фрон де Беф визирнув крізь бійницю та одразу ж щосили засурмив у ріг; у замку здійнявся ґвалт, загрюкали двері. Зусібіч збігалися люди барона, і кожному він призначив місце в обороні.

– Де Брасі! Тобі стежити за східною стіною – вона нижча за інші. А лицар-храмовник візьме на себе західний бік…

Тим часом Буагільбер, що вирізнявся гарним зором, спостерігав за діями лісової братії. Нарешті він покликав до себе де Брасі й господаря замку та напівголоса промовив:

– Ці хлопці наступають так упорядковано, як я від них не очікував. Дивіться: вони добре вишикувалися, використовуючи дерева як захист від наших стріл. Одразу видно, що керує розбійниками чоловік, який має чималий досвід у військовій справі.

– Я здогадуюся, хто це, – відповів де Брасі. – Бачиш за чагарником плюмаж лицарського шолома і блиск обладунків? Це Чорний Лицар – той самий, що вибив Фрон де Бефа з сідла на турнірі.

– То краще, – злісно вигукнув барон, – нарешті дістане те, на що заслуговує! Благородна людина не поведе за собою ватагу волоцюг. Я власноруч зітну йому голову – добре, що меч у мене дворучний!

Тут розмова увірвалася, оскільки обложники стрімко пішли на штурм замку. Кожен із лицарів, не звертаючи уваги на полонених, які потроху відступали до дверей караульного приміщення, зайняв своє місце біля бійниці. На стінах розсипалися в рідкий ланцюг ті нечисленні захисники замку, яких баронові вдалося зібрати за такий короткий час. Усі готувалися відбити люту атаку.

Після зустрічі з леді Ровеною Морис де Брасі почувався розгубленим. Такий був його характер: йому не вистачало великодушності звільнити безпорадного Айвенго, одначе суворі закони лицарської честі не дозволяли йому позбавитися суперника раз і назавжди. Тому він вибрав дещо середнє між добром і злом – повідомив барона Фрон де Бефа, що серед полонених, захоплених разом із саксами, опинився поранений норман, його соратник, і помістив його в одному з покоїв замку.

Де Бефу тепер було не до того, щоб займатися пораненими. Стурбований майбутньою битвою, він лише послав слугу переказати цій відьмі Урфриді, щоб вона доглянула хворого. «Тим більше що стара розуміється на лікуванні», – додав він і одразу ж про все на світі забув, готуючись відбити штурм лісових братів.

Урфрида ж і не збиралася застосувати свої чаклунські знання – вона настільки занурилася в похмурі почуття, що доручила турбуватися про пораненого юнака Ревецці. Так Айвенго знову почала опікуватися дівчина.