Вальтер Скотт - Айвенго

– Довіртеся мені. – Локслі немовби не почув його. – Я швидко зберу загін, здатний звільнити вашого пана. Тут, у лісах, знайдеться чимало тих, хто схоче допомогти саксам… А щодо мого прізвиська, – він похмуро глипнув на блазня, – краще б вам його забути. Міцніше спатимете.

– Ну й утрапили ми… – пошепки сказав Вамба приятелеві, коли вони йшли слідом за розбійником. – Із вогню та прямісінько в полум’я…

– Тс-с! Припни свого чортового язика! – Гурт штурхнув блазня в бік. – І більше не дратуй його своїми дурними жартами. Може, все й буде добре.

Після втомливої тригодинної ходьби, крок у крок за таємничим проводирем, слуги Седрика нарешті опинилися на невеликій галявині, посеред якої здіймався величезний крислатий дуб. Під ним на землі дрімали п’ятеро розбійників, а шостий походжав, охороняючи їхній спокій.

Почувши хрускіт гілок, вартовий забив на сполох, і шість гострих стріл миттю лягли на тятиви. Але щойно розбійники побачили та впізнали Локслі, всі як один опустили луки та шанобливо привітали мисливця. Одразу було видно, що тут кожне його слово – закон.

– Де Мірошник? – було перше запитання проводиря.

– На дорозі до Ротергема. Є надія на добру здобич…

– Ален із Вибалка з ним?

– Ні. Прогулюється дорогою, що веде до Вотлінга, чекає на абата з Жерво.

– Дотепно… А де чернець? – поцікавився ватажок.

– У себе в хижі.

– Туди я піду сам, – мовив Локслі. – А ви зберіть якнайбільше народу, тому що є в мене на оці велика дичина. На світанку зустрінемося тут, під цим дубом… Зачекайте! Двоє з вас, найспритніші, нехай рушать до Торкілстона, замку Фрон де Бефа. Загін якихось молодчиків, перевдягнених у наш лісовий одяг, везе туди кількох полонених. Стежте за ними пильно. І відразу ж повідомте мене, що там у них відбувається.

Стрільці завірили ватажка, що все буде зроблено точно, і кинулися виконувати його доручення. А Локслі, прихопивши з собою блазня і свинопаса, продовжив свій шлях до урочища Компенгерст.

Коли, вже глупої ночі, вони вийшли на галявину зі стрімчаком, під яким видніла освітлена блідим місяцем халупа відлюдника, до їхніх вух долинула завзята застільна пісня. Вамба прошепотів на вухо Гуртові:

– А непогано співають! Недарма кажуть: що ближче до церкви, то далі від Господа Бога… А наш проводир, виявляється, важлива персона, – шанобливо додав блазень.

– Усім відомо, що тутешній причетник – весела людина і знатний мисливець, – відгукнувся Гурт. – Не здивуюся, якщо він у компанії з ватажком лісової братії перебив добру половину оленів у цих лісах.

У той час як слуги перешіптувалися, Локслі міцним кулаком бив у двері хижі, поки вони нарешті не розчахнулися.

Погойдуючись на непевних ногах, але з благочесним виразом на круглому обличчі, на порозі виник причетник, а собаки одразу ж замовкли, впізнавши з голосу нового гостя.

– Входіть, якщо з добром, – мовив чернець, пускаючи пізніх гостей. – Саме встигли до молитви…

– Слухай-но, отче, – запитав розбійник, помітивши лицаря, – що це в тебе за товариш по чарці?

– Брат мій по ордену, – відлюдник скромно потупився. – Ми тут віддавалися святобожій бесіді, коли…

– Годі тобі брехати, старий грішнику! – перервав Локслі, відводячи ченця вбік. – Збирайся, кидай свою вервицю та берися за дубець. Буде справа; для нас тепер кожна людина як золото… Ти, певне, забагато випив або остаточно з’їхав із глузду – як можна приймати у себе невідомого лицаря? А що як це – перевдягнений хрестоносець? Їх тут зараз вештається, наче псів біля м’ясної крамниці.

– Як це – невідомого? – одразу ж устряв Вамба, що підслухав розмову Локслі та причетника. – Дозвольте я скажу, сер ватажок! Адже це той самий лицар у чорних обладунках, завдяки якому на другий день турніру переміг Лицар, Що Втратив Спадщину. Я відразу впізнав його!

Локслі уважно подивився на блазня, а потім зробив крок до Чорного Лицаря.

– Так ви і є той, кому сакси зобов’язані перемогою над баронами? – напряму запитав він.

– Якби й так, що ж із цього, добродію? – Лицар посміхнувся, відкладаючи арфу.

– А те, – відповів стрілець, – що я вважаю вас захисником слабких та ображених.

– Це обов’язок будь-якого справжнього лицаря…

– Але мені, – сказав Локслі, – мало того, що ви, сер, шляхетний лицар і відомий воїн. Треба, щоб ви були ще й добрим англійцем.

– Навряд чи знайдеться людина, – насупився співбесідник розбійника, – якій Англія та життя кожного англійця були б дорожчі, ніж мені.