Вальтер Скотт - Айвенго

Лише коли ранкова зоря зійшла над лісом, вершники змогли переконатися, що вони їдуть правильно. На світанку загін рушив клусом, постійно підбадьорюючи коней острогами, і не минуло й години, як віддалік завидніли похмурі обриси Торкілстона, стародавнього замку, обнесеного міцним муром і глибоким ровом, наповненим водою.

Зупинившись перед брамою, де Брасі тричі просурмив у ріг. Брама одразу ж розчахнулася, і вартові розвели полонених по різних покоях. До трапези, приготованої поспіхом, ніхто з них не вийшов, окрім Ательстана. Леді Ровену розлучили навіть із покоївкою та зачинили в окремому приміщенні. Так само вчинили і з Ревеккою, тож її старий батько впав у відчай. Пожбуривши монети, які Ісаак поспіхом тицяв їм до рук, вартівники потягли старого вниз крутими сходами й кинули в якийсь темний льох. Усіх слуг Седрика та Ательстана ретельно обшукали, обеззброїли та зачинили в челядницькій.

Просторе приміщення, у яке помістили обох саксонських вельмож, не мало замків. Зараз воно було чимось схоже на кордегардію, тобто кімнату для охорони, але в далекому минулому явно мало інше призначення. Седрик, киплячи від гніву, без упину походжав із кутка в куток.

– Яка ганьба! – знов і знов твердив він. – У цьому самому залі мій дід бенкетував із королем Гарольдом! Хто б міг уявити, що ти, благородний Ательстане, і я, нащадок одного з найхоробріших захисників саксонської корони, опинимося в полоні у підступного норманського пса…

– Це, звичайно, не надто приємно, – зауважив Ательстан, – але, сподіваюся, вони незабаром відпустять нас, запросивши помірний викуп.

Про те саме болісно розмірковував і нещасний Ісаак із Йорка, який метушився в сирому та похмурому підземеллі замку. Слабке світло, що проникало сюди крізь щілини під склепінням, тьмяно освітлювало іржаві кайдани та ланцюги, розвішані на запліснявілих стінах темниці. Нарешті, остаточно змерзнувши, старий закутався в теплий плащ, улаштувався на соломі й, уже трохи вгамувавшись, зібрався подрімати. Однак тієї самої хвилини важкі дверні засуви зарипіли й до темниці увійшов Реджинальд Фрон де Беф у супроводі двох похмурих сарацинів – слуг храмовника.

Фрон де Беф, високий лицар могутньої статури, був відомий повсюди тим, що не нехтував жодними засобами для зміцнення своєї феодальної влади. Усе його життя було присвячене війні та судовим позовам, а риси його грубого обличчя, зритого шрамами та рубцями від старих ран, відбивали тільки злобу, жорстокість і безмежну сваволю. За поясом шкіряної куртки барона стирчав кинджал, там само гойдалася важка зв’язка ключів, одним з яких він одразу ж замкнув двері підвалу зсередини.

Переляканий на смерть старий не знайшов сил навіть поворухнутися, і через це барон зшаленів.

– Собако! – заревів він, наближаючись до полоненого. – Ти винен мені тисячу фунтів сріблом як подяку за мою доброту! Бо я поки що не остаточно передумав залишити тебе живим.

– Зглянься, лицарю! – простогнав Ісаак. – Я старий та бідний. Перемога наді мною не принесе тобі слави: розчавити хробака – не велика заслуга. Звідки мені взяти такі гроші?

– Немає у тебе срібла, я візьму золотом. Кожен знає, що твоє плем’я так само брехливе, як і багате… Якщо не сплатиш викуп, живим тобі звідси не вибратися…

– Пане, – Ісаак, крехчучи, підвівся, ховаючи лукавий погляд, – у мене справді немає й ніколи не було такої суми. Моя рідня в Йорку, хоча й дуже тяжко, могла б її зібрати, але це потребуватиме чимало часу… – Старий осікся й позадкував, помітивши, що норман дав знак сарацинам, а потім указав на дибу. – Зачекай, пане! Не заплямовуй свої благородні руки кров’ю безвинної жертви! Відряди мою дочку Ревекку в Йорк – і вона привезе тобі викуп. Чи згоден ти на це, сер лицар?

Не відповідаючи на запитання, де Беф зупинив катів і з удаваним подивом поцікавився:

– Невже чорноока красуня – твоя дочка, єврею? А я вже був вирішив, що… Я відправив її прислужувати серу Бріанові де Буагільберу.

Лемент, який вирвався з горла нещасного Ісаака, струснув похмуре склепіння підземелля.

– Пане лицарю, – старий упав навколішки й обхопив укриті пилом чоботи мучителя, – бери все, що в мене є, зроби мене жебраком, убий мене – але змилуйся над дочкою! Захисти честь невинної дівчини, єдиної розради, посланої мені великодушним Богом. Її мати померла…

– Пізно, – перервав де Беф стогін старого. – Я дав слово й не можу змінити того, що вже сталося. Або має статися… І чому ти вирішив, що мій шляхетний гість може скривдити твою дочку?