Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Найдужче сірого коня обурило те, що ми дозволяємо собі їздити верхи на гуїгнгнмах. Він гордо заявив, що будь-який з його старих слуг здатен як пушинку скинути з себе або ж просто затоптати копитами найсильнішого єху. Я відповів, що наших гуїгнгнмів навчають ходити під сідлом або в упряжці з юного віку, вони покірні й кмітливі та, як правило, люблять своїх хазяїв. Це, однак, не зменшило його обурення. «Але як, – закричав він, – жалюгідні й не пристосовані до життя створіння, подібні до вас, сміють так жорстоко поводитись із тими, хто набагато благородніший, добріший та розумніший за них! Погляньте на себе! Ваші пазури нікчемні, ваші передні ноги й ногами не назвеш! А ваша шкура – вона надто неміцна й тонка, щоб захистити від холоду та спеки. Ваші очі влаштовані так, що можуть бачити тільки просто перед собою, а крім того, ви постійно знімаєте й надягаєте свою другу шкіру, звану одягом, вам нічого більше робити! Проте, – додав він, заспокоюючись, – ви справді розумні та здатні запам’ятовувати слова. Мабуть, ви дійсно особлива порода єху. Хотів би я знати, де ви народилися й чим займалися, перш аніж потрапили до країни гуїгнгнмів…»

Я важко зітхнув і попросив цікавого коня поставитися до моєї розповіді поблажливо, та якщо щось буде незрозуміло – вимагати уточнень, тому що мені доведеться розповідати про такі речі, про які він не має ані найменшого уявлення.

«Я народився, – почав я, – від шанованих і добрих батьків на острові, що зветься Англія. Ця земля розташована так далеко звідси, що навіть наймолодший та найвитриваліший слуга-лошак навряд чи зможе добігти туди, поки сонце здійснює своє річне коло. Керує островом жінка – це слово означає наших дружин і матерів, – ми називаємо її королевою. Я вчився медицини, тобто мистецтва лікувати рани і всілякі хвороби. Але оскільки ця професія давала мало засобів до існування, а в мене вже була сім’я, я вирушив на торговельному кораблі в далекі країни…»

Знадобилося п’ять днів, щоб мій хазяїн більш-менш зрозумів чуже життя. Особливо важко мені було, коли я розповідав про захоплення мого корабля розбійниками, яких я сам же й найняв. Сірий кінь увесь час перебивав мою мову запитаннями. Мені довелося пояснювати, що це були за люди, – а я забував вимовляти слово «єху», – багато з них у минулому втратили все, що мали, деякі були крадіями, убивцями, ґвалтівниками та фальшивомонетниками, котрі втекли з в’язниці. Мій хазяїн ніяк не міг уявити, що могло змусити єху впасти в таку безодню пороку. Я намагався, як міг, добирати зрозумілі йому звороти й порівняння. Нарешті він поступово почав розуміти, про що я кажу. Щоб пояснити негожі вчинки людей, – тобто єху, – я мав розтлумачити йому саму суть людських пристрастей, жадоби, злоби, заздрощів і взаємної ненависті. Як пояснити коню, що таке бідність і багатство, могутність і прагнення влади, якими є жахливі наслідки шалених розкошів? Усе це мені доводилось описувати й визначати за допомогою прикладів. У мові гуїгнгнмів немає таких понять, як влада, уряд, війна, закон, покарання, злочин, і сотень подібних. Для мого хазяїна, при всьому його природному розумі, моя розповідь тривалий час залишалася порожньою абстракцією. Та я щосили намагався задовольнити його цікавість, і зрештою він дещо втямив. Проте цього йому було замало, і невтомний гуїгнгнм хотів більше дізнатися про ту частину світу, яку ми називаємо Європою. Особливо він цікавився відомостями про Англію.

Я зупинюся на найголовнішому з того, що нам удалося обговорити в наших бесідах протягом двох років, які я прожив у цій дивовижній країні.

Географічний та політичний опис Європи, її торгівля, промисловість, фінанси, наука, мистецтва – ось неповний перелік тем, яких ми торкалися; причому в мого співбесідника виникало стільки запитань і зауважень, простих, зрозумілих та мудрих, що вони часто ставали приводом для нових зустрічей.

Якось ми довго розмовляли про історію. Я розповів коню про англійську революцію, що сталася в часи правління принца Оранського, і про багаторічну війну з Францією, яку почав принц, а продовжила його спадкоємиця, нинішня королева. Про війну, в якій узяли участь усі християнські держави і яка триває й сьогодні. На прохання мого співбесідника я підрахував, що під час битв і дрібних сутичок загинули не менше мільйона єху, було зруйновано близько ста міст і спалено або потоплено понад триста кораблів.

На його запитання про причини подібних лих у нашому світі я відповів, що приводів для воєн існує безліч, однак я назву тільки найважливіші з них. Найчастіше це честолюбство монархів, яким здається, що під їхньою владою перебуває обмаль народів або земель; іноді – підступність міністрів, які переконують короля розпочати війну, щоб відвернути народне невдоволення від їхнього невдалого правління. Розбіжності в поглядах на ті чи ті речі також згубили багато мільйонів життів. За допомогою воєн нерідко розв’язують важливі суперечливі питання. Чим вважати свист – гріхом чи доброчесністю? Чи є хліб тілом або тіло хлібом? Що краще: цілувати шматок дерева чи кидати його у вогонь? Якого кольору – чорного, білого, червоного чи сірого – має бути верхній одяг? Як шити його і чи має він бути коротким, довгим, широким, вузьким, брудним або чистим? Іноді сварка між двома правителями спалахує через бажання спекатися третього, хоча жоден із них не має на це права. Трапляється, що король кидає рукавичку недругові, викликаючи його на бій, через страх, що той нападе на нього першим. Війна може початися, тому що ворог є надто сильним або, навпаки, надто слабким. Буває й так, що наші сусіди вважають, ніби ми маємо щось, чого немає в них, – і навпаки. Такі війни – найтриваліші й найспустошливіші. Часто з’являється привід напасти на чужу країну, коли вона знесилена голодом, чумою або внутрішніми заворушеннями. Так само вважається справедливою війна з найближчим союзником, якщо в того, хто її розв’язав, розігрався апетит і він не проти за рахунок колишнього друга розширити свої володіння…