Джек Лондон - Біле Ікло

– Це Відон Скотт, – відповів хтось.

– А хто такий цей Відон Скотт, чорт забирай? – допитувався Тім.

– О, це інженер, один із найліпших фахівців у золотій справі! Він має найкращі стосунки з найважливішими тузами. Якщо хочеш уникнути неприємностей, от тобі моя порада: тримайся від нього подалі. Він у близьких взаєминах із усіма великими цабе. Сам комісар у золотих справах йому перший друг.

– Я відразу збагнув, що він важна птаха, – заявив Кінан, – і тільки тому не розправився з ним по-своєму.

– Це безнадійно, – заявив Відон Скотт.

Він сидів на сходах своєї хатини й дивився на погонича собак, що з таким самим розпачливим виглядом знизував плечима.

Обидва вони глянули на Білого Ікла, що сидів на ланцюзі, наїжачившись, гарчачи і щосили намагаючись добратися до запряжних псів. Діставши від Мата кілька ґрунтовних уроків дрюком, собаки привчилися не зачіпати Білого Ікла; цієї хвилини вони лежали осторонь, ніби забувши про його існування.

– Це справжній вовк, і немає жодної надії приручити його, – заявив Відон Скотт.

– Я не казав би цього, – заперечив Мат. – Можливо, в ньому багато собачої крові. Проте одне я знаю без сумніву – і цього не викреслиш.

Погонич замовк і глибокодумно кивнув головою в бік Оленячої Гори.

– Так ну, що ж ти знаєш? – нетерпляче спитав Скотт після короткого мовчання. – Розповідай. У чому річ?

Погонич рухом великого пальця через плече вказав на Білого Ікла.

– Вовк він або собака – це не важить; справа в тому, що він уже був колись ручним.

– Не може бути!

– Кажу вам, це так. Він носив хомут. Гляньте-но. Хіба ви не бачите слідів у нього на грудях?

– Ти маєш рацію, Мате. Він був запряжним собакою, перед тим як потрапив до Красунчика Сміта.

– І я не бачу причини, чому б він не міг знову зробитися запряжним собакою.

– Гадаєш? – зрадів Скотт.

Однак надія негайно ж згасла в його очах, і він із сумнівом похитав головою.

– Ось уже два тижні, як він у нас, а проте він зліший, аніж був раніше.

– Заждіть, дайте час, – радив Мат. – Спустіть його з ланцюга.

Скотт зиркнув на нього недовірливо.

– Так, – вів далі Мат, – я знаю, що ви вже пробували, але ви не застосовували дрюка.

– У такому разі спробуй сам.

Погонич дістав дрюк і підійшов до звіра, що сидів на ланцюзі. Біле Ікло стежив за дрюком, достоту як лев, котрого посадили у клітку, дивиться на хлист приборкувача.

– Ви бачите, як він не зводить очей із дрюка. Це гарна ознака, – сказав Мат. – Він не дурний і не кинеться на мене, поки я тримаю дрюк. Він далеко не божевільний.

Коли рука людини наблизилася до шиї Білого Ікла, той зіщулився, наїжачився й загарчав. Але, стежачи за рухом людської руки, він водночас не зводив очей із піднятого над ним дрюка. Мат зняв із нього ланцюг і відійшов.

Біле Ікло ледве міг повірити, що він на волі. Багато місяців минуло відтоді, як він потрапив до Красунчика Сміта, і весь цей час він не знав ані хвилини волі, за винятком тих годин, коли бився із собаками. Проте відразу ж після закінчення боротьби він знову потрапляв у неволю.

Він не знав, що йому робити із цією знову знайденою волею. Можливо, боги замислили який-небудь новий диявольський план? Біле Ікло пройшовся повільно й обережно, щохвилини очікуючи нападу. Це все було настільки новим, що він не знав, яку тактику обрати. Він вирішив триматися подалі від двох богів, що дивилися на нього, і обережно відійшов до найвіддаленішого кута хатини. Однак нічого не трапилося. Він був настільки здивований, що повернувся назад і, зупинившись у дванадцяти кроках, став пильно дивитися на них.

– А він не втече? – запитав його новий власник.

Мат стенув плечима:

– Варто ризикнути. Єдиний спосіб переконатися – це випробувати його.

– Бідолаха, – із жалем промовив Скотт. – Йому вкрай потрібна людська ласка, – додав він, повертаючись до входу в хатину.

Він вийшов звідти зі шматком м’яса й кинув його Білому Іклу. Вовк відскочив і став здалеку підозріло розглядати подачку, зате до м’яса підскочив пес.

– Геть, Майоре! – загарчав Мат.

Але було вже пізно! Майор кинувся на м’ясо. У той момент, як він схопив його зубами, Біле Ікло накинувся на Майора. Той упав. Мат побіг на допомогу, але Біле Ікло був швидшим за нього. Майор устав, хитаючись, на ноги, та кров, що заюшила з його горла, широкою плямою почервонила сніг.

– Дуже шкода, але він дістав по заслузі, – хутко мовив Скотт.

Проте Мат устиг уже вдарити Білого Ікла ногою. Стрибок, клацнули зуби, і різкий зойк наповнив повітря. Біле Ікло зі злісним гарчанням відскочив на кілька ярдів, а Мат нахилився, щоб дослідити свою ногу.