Джек Лондон - Біле Ікло

– А тепер, для жарту!..

Мат узяв до руки рушницю й став повільно підіймати її догори. Із цим рухом знову пролунало гарчання Білого Ікла, що підсилювалося в міру наближення рушниці до плеча. Утім, раніше, ніж Мат устиг прицілитися, вовк відскочив за ріг хатини. Мат здивовано втупився в порожнє місце на снігу.

Погонич урочисто поставив рушницю на землю й, обернувшись до свого господаря, сказав:

– Я згоден із вами, містере Скотт: цей собака занадто розумний для того, щоб убивати його.

Коли Біле Ікло помітив наближення Відона Скотта, він наїжачився й загарчав, даючи цим зрозуміти, що не допустить покарання. Двадцять чотири години минуло відтоді, як він прокусив руку, яка була тепер забинтована і висіла на перев’язі. У Білого Ікла збереглися від якогось часу спогади про відтерміновані кари, і він боявся, що саме це на нього чекає. Як могло бути інакше? Він здійснив те, що сам вважав святотатством: він учепився іклами у священну руку бога, та на додаток ще вищого, білого бога. Зважаючи на порядок речей і взаємини, що існували між богами і тваринами, йому слід було чекати найстрашнішого покарання.

Бог сів у декількох кроках від нього. Біле Ікло не міг убачити в цьому небезпеки. Коли боги учиняли розправу, вони стояли на ногах. До того ж у цього бога не було в руках ані дубця, ані батога, ані зброї. А головне, він сам був на волі. Його не утримували ні ланцюг, ні палиця. Він завжди міг утекти, якби бог схопився на ноги. Поки ж він вирішив чекати й дивитися.

Бог залишався спокійним і не рухався; гарчання Білого Ікла поступово перейшло в легке бурчання і, нарешті, змовкло. І тут бог заговорив. Із першим звуком його голосу шерсть на шиї Білого Ікла стала дибки, і гарчання підступило до горла. Але бог не зробив жодного ворожого руху й далі спокійно говорив. Якийсь час Біле Ікло гарчав в унісон із людським голосом, але бог говорив без кінця. Він говорив із Білим Іклом так, як ніхто досі. Він говорив м’яко і тихо, з глибокою ніжністю, яка дивом знаходила відгук у Білому Іклі. Наперекір своєму інстинкту і всупереч бажанню Біле Ікло відчув довіру до свого бога. Попри весь гіркий досвід, відчуття безпеки охопило його.

Минуло трохи часу, перш аніж бог підвівся та ввійшов до хатини. Біле Ікло підозріло зиркнув на нього, коли він вийшов звідти. У руках у бога не було ні кийка, ні батога, ні іншої зброї. Здорова рука його не була закладена за спину, а це означало, що він нічого не ховає в ній. Він знову сів на колишнє місце, у декількох кроках від вовка, і простяг йому маленький шматочок м’яса. Біле Ікло нашорошився й підозріло оглянув його, стежачи одночасно і за м’ясом, і за рухами бога, готовий негайно відскочити за перших ознак ворожого наміру.

Але покарання все ще не надходило. Бог просто тримав біля самісінького його носа шматочок м’яса, в якому, здавалося, не було нічого незвичайного. Але Біле Ікло й далі ставився недовірливо до подачки, і хоча рука, яка тримала м’ясо, простягалася до нього цілком доброзичливо, він не чіпав їжі. Він знав, що боги надзвичайно винахідливі, і хто знає, який обман міг ховатися в цьому нешкідливому на позір кавалкові м’яса? За попереднім його досвідом, особливо коли йому траплялося мати справу з індіанськими жінками, м’ясо і покарання часто йшли слід у слід.

Зрештою, бог кинув м’ясо в сніг до лап Білого Ікла. Вовк ретельно обнюхав м’ясо, ні на хвилину не відводячи очей від бога. Нічого, однак, не трапилося. Він схопив м’ясо і проковтнув. І знову нічого не відбулося; тільки бог запропонував йому інший шматок м’яса. Він знову відмовився взяти його з рук, і шматок був кинутий йому до ніг. Це повторилося кілька разів. Але настав момент, коли бог відмовився кинути йому шматок; він тримав його в руці, наполегливо пропонуючи Білому Іклу ласощі.

М’ясо було смачне, а Біле Ікло голодний. Крок за кроком, обережно наблизився він до бога. Нарешті він зважився взяти м’ясо з рук. При цьому він не спускав очей з бога, голова його була випнута вперед, вуха притиснуті, а шерсть так і ходила ходором. Глухе бурчання, що виривалося з його горла, служило ніби попередженням, що він не дозволить глузувати з себе. Він з’їв м’ясо і здивовано переконався, що нічого не сталося. Покарання, мабуть, відкладалося. Вовк облизнувся й почав чекати. Бог заговорив. У його голосі чутні були лагідні нотки, про які Біле Ікло не мав донині уявлення. І зі звуком цього голосу в ньому заворушились якісь нові відчуття, про котрі він нічого не знав раніше. Він відчув щось подібне до насолоди, невиразного задоволення, ніби якась порожнеча заповнилася раптом у його душі, наситилась якась потреба. Аж тут у ньому знову заговорив інстинкт, що підказував йому побоюватися богів, які вміли будь-якими шляхами добиватися своїх цілей.