Джек Лондон - Біле Ікло

– Здорово прикрасив, – сказав він, указуючи на розірвані штани й нижню білизну, а також на криваву пляму, що збільшувалася.

– Я казав тобі, Мате, що це безнадійно, – промовив упалим голосом Скотт. – Я багато думав про це й бачу: залишається тільки один спосіб, якого й доведеться вжити.

Із цими словами він вийняв револьвер, відкрив барабан і впевнився в тому, що його заряджено.

– Слухайте, містере Скотт, – сказав Мат, – цей собака занадто довго смажився в пеклі, щоб так одразу перетворитися в янгола. Дайте йому час.

– Глянь на Майора, – заперечив хазяїн.

Погонич зиркнув на пораненого собаку. Він лежав на снігу у великій калюжі крові, конаючи.

– Так йому і треба. Ви самі це сказали, містере Скотт. Він хотів украсти м’ясо в Білого Ікла й за це поплатився. Інакше й бути не могло. Я сам не дав би жодного гроша за собаку, який не зумів б захистити свого кавалка м’яса.

– Та подивися на себе, Мате. Усе це нічого, коли йдеться про собак, але є межі…

– І мені так і треба, – уперто сказав Мат. – Навіщо я вдарив його? Ви самі сказали, що він мав рацію; отже, я не мусив його бити.

– Найкраще, що можна для нього зробити, це вбити його, – сказав Відон Скотт. – Приручити його неможливо.

– Послухайте, містере Скотт, дайте бідоласі отямитися. Він іще не мав цієї можливості. Він щойно вийшов із пекла й уперше відчув волю. Майте терпіння, і якщо він не виправиться, я сам пристрілю його. От!

– Бог свідок, що я зовсім не хочу вбивати його, – відповів Скотт, ховаючи револьвер. – Ми залишимо його на волі й поглянемо, чого можна домогтися добром від цього вовка. Я зараз зроблю дослід.

Він підійшов до Білого Ікла й заговорив із ним лагідно й м’яко.

– Озбройтеся краще дрюком, – порадив Мат.

Біле Ікло нашорошився: щось загрожувало йому. Він убив пса свого бога, вкусив його товариша, і йому не залишалося нічого іншого, як чекати страшного покарання. Але він і не думав упокорюватися. Він наїжачився, вишкіривши зуби, очі його заблищали, і все тіло напружинилося, готуючись до нападу. У бога не було в руках дрюка, і Біле Ікло дозволив йому підійти зовсім близько. Бог простяг руку й почав опускати її над його головою. Біле Ікло зіщулився й насторожився. Отут і крилася небезпека – зрада абощо. Він добре знав, до чого владні й хитрі людські руки. Крім того, він не терпів дотику. Він загарчав іще грізніше та ще більше зіщулився, але рука й далі опускалася. Вовк не хотів кусати цю руку й терпів наближення її доти, доки інстинкт, що пробудився, не сп’янив його ненаситною жадобою до життя.

Відон Скотт гадав, що завжди зуміє уникнути укусу, але йому довелося познайомитися на ділі з надзвичайною швидкістю Білого Ікла, котрий нападав із упевненістю й моторністю згорнутої змії.

Скотт зойкнув від болю й затис здоровою рукою наскрізь прокушену кисть. Мат міцно вилаявся й підбіг до нього. Біле Ікло позадкував, вискаляючись і грізно дивлячись на людей. Тепер він міг очікувати на ще жорстокіші побої, ніж ті, якими нагороджував його Красунчик Сміт.

– Стій! Що ти збираєшся робити? – раптом крикнув Скотт, побачивши, що Мат забіг у хатину й вискочив звідти з рушницею.

– Нічого, – тихо відповів той з уявною байдужістю, – я тільки збираюся додержатися даної вам обіцянки. Мушу ж я його вбити, коли сказав, що вб’ю?

– Ні, не мусиш…

– Мушу! От побачите!..

Так само, як заступився Мат за Білого Ікла, коли той вкусив його, так заступився за нього тепер Скотт.

– Ти казав, що треба дати йому нагоду виправитися. То дай же її! Ми щойно взялися за нього; не можна ж негайно чекати результатів. Цього разу й мені по заслузі. А тепер глянь на нього.

Біле Ікло, пригорнувшись до рогу хатини, у сорока кроках від них, злобливо гарчав, але не на Скотта, а на погонича.

– От тобі маєш! – висловив погонич свій подив.

– Дивися, який він розумний, – швидко вів далі Скотт. – Він так само добре розуміє значення вогнепальної зброї, як і ми. Він дивовижно тямущий, і треба дати змогу розвинутися цьому розуму. Поклади рушницю.

– Добре, – погодився Мат і притулив рушницю до дров, що лежали поруч.

– Що ви на це скажете? – вигукнув він наступної миті.

Біле Ікло влігся та припинив гарчати.

– Це треба розслідувати. Побачимо.

Мат схопився за рушницю; тієї самої хвилини Біле Ікло знову загарчав. Погонич відставив рушницю убік, а пес змовк і сховав ікла.