Джек Лондон - Біле Ікло

Коли пароплав приплив у Доусон, Біле Ікло зійшов на берег, але він і далі жив у клітці, на очах у людей. Його показували як Вовка-Бійця, і люди платили п’ятдесят центів золотого піску, щоб поглянути на нього. Він не знав спокою. Якщо він лягав спати, його негайно ж будили гострим ціпком, аби глядачі могли за свої гроші дістати повне задоволення. Щоб надати видовищу більшої цікавості, звіра постійно підтримували в стані роздратування. Але найжахливішою була атмосфера, у якій він жив. На нього дивилися як на найстрашнішого з хижих звірів, і ставлення це передавалося йому через поперечини клітки. Кожне слово, кожен обережний рух у юрбі зміцнював у Білому Іклі усвідомлення власної люті й сили. Усе це лише підкладало дров до багаття його злості. Наслідок міг бути тільки один – лють його, живлячись власними соками, зростала безмежно. Це могло бути зайвим доказом його спроможності пристосовуватися до умов довкілля.

Утім, Білого Ікла не тільки виставляли на позір, із нього зробили професійного бійця. Коли планувався двобій, його вели за кілька миль від міста, найчастіше до лісу. Звичайно це робилося вночі, щоб уникнути втручання канадської поліції. Через деякий час, тільки-но починало розвиднятися, з’являлися глядачі й собака, з яким мусив битися Біле Ікло. Таким чином, йому доводилося боротись із собаками різних порід і розмірів. Країна й звичаї були дикі, тож двобій, як правило, закінчувався смертю одного з бійців.

Зрозуміло, що оскільки Біле Ікло й далі боровся, його супротивники гинули. Він ніколи не зазнавав поразки. Тренування в ранньому дитинстві, постійні бійки з Лип-Липом і зі зграєю стали йому в пригоді. Головним його козирем була стійкість, із якою він тримався на ногах. Жоден собака не міг перекинути його. Улюблений прийом собак вовчої породи полягав у тому, щоб кинутися на ворога й несподіваним ударом у плече постаратися збити його з ніг. Собаки з річки Макензі, ескімоські й лабрадорські пси – усі випробували на ньому цей прийом і завжди невдало. Він ніколи не падав. Люди передавали це один одному й щораз нетерпляче очікували, що це може трапитися, але він постійно розчаровував їх.

У нього було ще одне достоїнство – блискавична швидкість. Вона давала йому величезну перевагу над ворогами. Весь їхній колишній досвід зводився нанівець, тому що їм ніколи не доводилося зустрічати такої швидкості в рухах; не забудьмо додати до цього стрімкість його атак. Усякий собака, перш аніж пуститися в бійку, уважає за потрібне загарчати та скуйовдити шерсть, і таких псів Біле Ікло збивав із ніг і кінчав до того, як вони встигали втямити, у чому річ. Це повторювалося так часто, що згодом узвичаїлося втримувати Білого Ікла, поки собака не завершить усіх своїх приготувань і не кинеться на нього перший.

Але головна перевага Білого Ікла полягала в його досвіді. Він ліпше розумівся на боротьбі, ніж будь-який пес, із яким йому доводилося зустрічатися. Він боровся тисячі разів, умів відбити всякий прийом, а його власний метод був чудовий.

Із кожним днем йому випадало боротися дедалі рідше. Люди втратили надію знайти йому гідного супротивника, і Красунчикові Сміту доводилося випускати проти нього вовків. Індіанці ловили їх капканами, і боротьба між Білим Іклом і вовком приваблювала натовпи народу. Раз його звели з дорослою риссю, і тут Білому Іклу випало битися не на життя, а на смерть. Її швидкість не поступалася його швидкості, її злість – його злості, і тим часом як вона послуговувалася зубами й пазурами, він захищався лише зубами.

Утім, після рисі годящого супротивника не знаходилося, і боротьба мусила припинитися сама собою. Тому взимку його тільки виставляли на позір, аж поки на сцені не з’явився якийсь Тім Кінан. Із ним разом приїхав перший бульдог, що будь-коли зустрічався в Клондайку. Зустріч цього бульдога з Білим Іклом стала неминучою, і цілий тиждень у деяких кварталах тільки й було розмови, що про майбутній бій.

Красунчик Сміт зняв ланцюг із шиї Білого Ікла й відступив.

Уперше Біле Ікло втримався від негайного нападу. Він стояв, нерухомо нашорошивши вуха, і з цікавістю розглядав дивну тварину, що опинилася перед ним. Він ніколи ще не бачив такого собаки. Тім Кінан штовхнув бульдога вперед, промурмотівши: «Візьми його!» Незграбна, потворна, присадкувата тварина прошкутильгала до центра арени й зупинилася перед Білим Іклом, дивлячись на нього миготливими очима.