Джек Лондон - Біле Ікло

Біле Ікло насолоджувався всім цим, тому що не любив своїх побратимів, а сам був досить хитрим і вмів уникати покарання. Спочатку вбивати собак білих людей було для нього розвагою. Згодом це стало його звичайним заняттям. Робити йому було нічого. Сірий Бобер крамарював і багатів, а Біле Ікло, чекаючи на пароплав, качався біля пристані зі зграєю індіанських собак. Не встигав пароплав причалити, як починалася забава. Через кілька хвилин, перш аніж білі люди встигали отямитися, зграя розбігалася до появи наступного пароплава, і тоді потіха відновлювалася.

Білому Іклу зовсім не важко було затівати ці чвари. Він мав тільки показатися тієї миті, коли чужі пси сходили на берег, і всі вони негайно кидалися на нього. Ними керував інстинкт. Вовк був, на їхній погляд, уособленням пустелі, загадкової і сповненої жахів, постійною загрозою, що ховалася в темряві за межами багать первісної людини, тим часом як вони, сидячи коло тих багать, привчалися боятися цієї пустелі, яку вони назавжди покинули й зрадили. Цей жах усе міцніше укорінювався в них у кожному поколінні. Століттями звикли вони вважати все, що виходить із цієї пустелі, жахливим і руйнівним. І протягом цього часу собаки користувалися здобутим від хазяїв правом убивати будь-якого мешканця цієї пустелі. У такий спосіб вони захищали себе та своїх богів, під захистом яких перебували.

І цим привезеним з лагідного півдня собакам, що спускалися сходнями на берег Юкону, досить було побачити Білого Ікла, щоб їх негайно охоплювало бажання кинутися на нього й розірвати. Чимало з них виросли в місті, але їхній інстинктивний страх перед хижаками був від цього не менший. Не тільки на власні очі бачили вони в цей момент серед білого дня вовка. Ні, вони бачили його, крім того, очима своїх предків і в силу спадкової пам’яті пізнавали в ньому вовка й згадували одвічну ворожнечу.

Це все наповнювало дні Білого Ікла розвагами. Варто було йому здатися, як чужі пси кидалися на нього – на радість йому й на горе собі. Вони дивилися на нього як на законну здобич; так само дивився на них і він.

Недарма ж він побачив світло в похмурому лігві й боровся з юних років із птармиганом, ласкою і риссю, і недарма Лип-Лип і вся зграя так ретельно отруювали йому життя. Якби все склалося інакше, він міг би стати іншим. Коли б не було Лип-Липа, він провів би свої дитячі роки з іншими цуценятами, став би більш схожий на собак та зріднився б із ними. Якби Сірий Бобер розумів, що таке любов і прихильність, він зумів би зазирнути в щиросердечні глибини Білого Ікла й відкрити в ньому добрі якості. Але середовище, у котрому він перебував, зробило його таким, яким він став в описуваний нами час: похмурим і самотнім, лютим і бездушним, ворогом усієї собачої породи.

Лише невелика кількість білих людей постійно проживала у форту Юкон. Ці люди вже давно влаштувалися в цій країні; вони називали себе «кислим тістом» і дуже пишалися цією назвою. До всіх новоприбульців вони ставилися з величезним презирством. Новачки були відомі під прізвиськом «чичако» і пекли собі хліб за допомогою порошку для печива. У цьому полягала головна розбіжність між ними й тими, хто називав себе «кислим тістом»; останні справді пекли свій хліб на заквасці, бо не мали такого порошку.

Мешканці форту зневажали нових прибульців і завжди раділи, коли з ними траплялась яка-небудь прикрість. Особливо тішили їх нальоти Білого Ікла і його зграї на собак новачків. Із появою пароплава мешканці форту ніколи не проминали нагоди вийти на берег і насолодитися забавою. Вони очікували її так само нетерпляче, як і індіанська зграя псів, і незабаром оцінили ту роль, що відігравав Біле Ікло завдяки своїй силі й хитрості.

Проте особливо захоплювався цією розвагою один чоловік. Із першим свистком пароплава він щодуху мчав до берега, а коли бійка кінчалася й Біле Ікло зі своєю зграєю тікали, він повільно, із зажуреним виглядом вертався назад у форт. Іноді, коли якийсь породистий південний собака падав, видаючи жалісний передсмертний стогін під зубами зграї, чоловік цей впадав в екстаз і підстрибував, захоплено горлаючи. При цьому він не спускав жадібних очей з Білого Ікла.

Людина ця мала у форту прізвисько Красунчик. Ніхто не знав його християнського ім’я, і всі називали його просто Красунчик Сміт. Однак його заледве можна було назвати гарним. То просто була іронія, тому що цей Сміт був рідкісною потворою. Природа пошкодувала на нього. Маленький на зріст, із кволою фігуркою, на якій сиділа ще хирлявіша голова, з маківкою, схожою на вістря, він іще в дитинстві, перш аніж його прозвали Красунчиком, мав прізвисько Шпилькова Голівка.