Джек Лондон - Біле Ікло

Тут Сірий Бобер зупинився. Шум золотого потоку долетів до його вух, і він приїхав сюди з декількома тюками хутра, рукавиць і мокасинів. Він не зважився б на таку тривалу подорож, якби не розраховував на добрі бариші. Але дійсність далеко перевершила всі його очікування. Найсміливіші мрії Сірого Бобра не сягали далі ста відсотків прибутку, а він нажив тисячу відсотків. І, як справжній індіанець, він улаштувався там надовго, щоб якомога вигідніше й неквапом розпродати свій товар, хоч би для цього довелося залишитися на все літо й частину зими.

У форту Юкон Біле Ікло вперше побачив білих людей. Порівнявши їх із індіанцями, він зрозумів, що це якісь особливі істоти, вищі боги. Йому здавалося, що вони мають більшу силу, а в силі, на його думку, і ховалася божественність. Біле Ікло дійшов цього не розумом, а чуттям; він не зробив висновку, що білі боги тому-то й тому-то могутніші за індіанців, а просто відчув це всім своїм єством.

Коли він був іще цуценям, величезні вігвами індіанців уразили його як прояв нечуваної сили; тепер, натомість, він дивувався, побачивши будинки і форти, зведені з масивних колод. У цьому він бачив могутність, отже, білі боги були могутніші. Вони мали потужнішу владу над предметами, ніж боги, яких він знав досі, зокрема ніж найдужчий з них Сірий Бобер. Тепер Сірий Бобер здавався йому маленьким божком порівняно з цими білошкірими богами.

Зрозуміло, Біле Ікло тільки відчував це все, а не усвідомлював. Одначе тварина здебільшого керується чуттям, а не розумом, і кожен учинок Білого Ікла ґрунтувався тепер на почутті, що білі люди є вищими богами. Спочатку він ставився до них дуже підозріло. Адже не можна було знати, які невідомі жахіття вони здатні придумати і який біль годні заподіяти. Він із цікавістю стежив за ними, намагаючись залишитися непоміченим. Попервах він задовольнявся тим, що спостерігав за людьми здалеку, але, помітивши, що нові боги не чинили лиха собакам, які крутилися поблизу, він наважився підійти до них ближче.

Своєю чергою він викликав у білих людях цікавість. Його вовча подоба привертала їхню увагу, і вони вказували на нього один одному пальцями. Це не подобалося Білому Іклу, і, коли вони намагалися підійти до нього, він вискалював зуби й тікав. Жодному з них не вдалося доторкнутися до нього рукою, і це було їхнім щастям.

Біле Ікло незабаром зрозумів, що тільки деякі з цих богів, не більше півдесятка, постійно живуть тут. Кожні два-три дні до берега підходив пароплав (новий безперечний доказ їхньої могутності) і зупинявся там на кілька годин. Білі люди сходили з пароплава і знову зникали на ньому. Здавалося, їх була неймовірна кількість. У перші ж дні він побачив набагато більше білих богів, аніж бачив індіанців за все своє життя, і щодня вони прибували з пониззя, зупинялися й знову продовжували шлях нагору річкою.

Утім, якщо самі білі боги були всемогутні, то собаки їх обмаль вартували. У цьому Біле Ікло незабаром переконався, потовкшись серед псів, які сходили на берег разом із господарями. Вони були різні на вигляд і на зріст. Декотрі мали занадто короткі ноги, а інші – надміру довгі. В одних було волосся замість шерсті, а в деяких цього волосся було дуже мало – і жоден із них не вмів битися.

Як лютий ворог собачої породи Біле Ікло вважав за свій обов’язок пускатися з ними в бійку. Так він і чинив і незабаром сповнився до псів глибокої зневаги. Вони були слабкі й безпомічні, здіймали розпачливу метушню й намагалися брати силою там, де потрібна була швидкість і хитрість. Собаки з гавкотом кидалися на нього, а Біле Ікло спритно відскакував геть, і поки вони міркували, куди він зник, він кидався на них, валив на землю й перегризав їм горло.

Іноді напад бував удалим, і смертельно поранений пес летів у бруд, де його негайно розривала індіанська собача зграя, що пантрувала його. Біле Ікло був хитрішим. Він давно вже знав, що боги гніваються, коли вбивають їхніх собак. Білі люди в цьому не були винятком. Тому Біле Ікло був завжди дуже задоволений, коли, збивши собаку з ніг і роздерши їй горлянку, він устигав утекти, надавши зграї змогу забити жертву. Отут зазвичай прибігали білі люди й жорстоко зганяли свою лють на зграї, а Біле Ікло залишався неушкодженим. Він стояв осторонь і дивився, як каміння й удари дрюків сипалися на його побратимів. Він був дуже хитрий.

Проте собаки з індіанської зграї теж розвивалися в певному сенсі, а разом із ними розумнішав і Біле Ікло. Вони збагнули, що забави можна сподіватися тільки тоді, коли до берега причалює пароплав. Після того як їм удавалося пошматувати двох або трьох собак, білі люди звичайно залишали інших псів на пароплаві й жорстоко мстили винним. Один білий чоловік, чийого сетера розшарпали на його очах, видобувши револьвер і вистріливши шість разів, убив шістьох собак зі зграї. Це ще більше переконало Білого Ікла в могутності білих людей.