Джек Лондон - Біле Ікло

Утім, одне правило зграя таки добре вивчила, а саме, що їй варто завжди триматися гуртом. Біле Ікло був занадто страшним ворогом для того, щоб можна було зважитися вступити з ним у двобій. Пси зустрічали його всією зграєю; інакше він перебив би їх усіх поодинці за одну ніч. Варто йому було збити з ніг котрогось із них, як одразу ж усі інші накидалися на нього, перш аніж він устигав прокусити жертві горло. При першому натяку на зіткнення вся зграя спільно нападала на нього. Собаки іноді сварилися між собою, але всі чвари припинялися, щойно серед них з’являвся Біле Ікло.

З іншого боку, хоч як вони намагалися, їм не вдавалося вбити Білого Ікла. Він був занадто спритним для них, занадто грізним, занадто розумним. Він уникав вузьких місць і завжди встигав ушитися, коли зграя робила спробу оточити його. Збити ж його з ніг не вдавалося ще жодному собаці. Ноги його чіплялися за землю з такою самою силою, з якою сам він чіплявся за життя. Щодо цього, життя й усталеність були синонімами в постійній боротьбі зі зграєю, і ніхто краще за Білого Ікла не знав цього.

Отже, він зробився ворогом своєї породи, цих приручених вовків, що розпестилися біля багаття людини, що змиршавіли під захистом її сили. Біле Ікло був твердий і нещадний. Таким виліпила його природа. Він оголосив війну всім собакам. Навіть Сірий Бобер, при всій своїй жорстокості, нерідко дивувався люті Білого Ікла. Він присягався, що ніколи ще не існувало подібного звіра, і такої самої думки дотримувались індіанці з інших селищ, підраховуючи число його жертв серед своїх псів.

Коли Білому Іклу виповнилося п’ять років, Сірий Бобер узяв його із собою в нову далеку подорож, і мешканці селищ уздовж річки Макензі на перевалі через Скелясті гори й від Дикобразової річки до Юкону довго пам’ятали спустошення, влаштоване Білим Іклом серед їхніх собак. Він насолоджувався помстою, убиваючи своїх ближніх. Це були звичайні довірливі собаки. Вони не були підготовлені до швидкості його натиску й не очікували атаки без попередження. Вони не підозрювали, що він схожий на блискавку, що вбиває на місці. Пси підходили до нього, зухвало куйовдячи шерсть, а він, не гаючи часу на засторогу, кидався на них і перегризав їм горлянки раніше, ніж вони встигали отямитися.

Біле Ікло зробився вправним борцем. Він заощаджував сили, ніколи не марнував їх і не вплутувався в тривалу боротьбу. Він нападав швидко, а якщо напад не вдавався, він так само хутко відскакував. Схожий на всіх вовків, Біле Ікло не терпів тривалого дотику до чужого тіла. Це загрожувало небезпекою й доводило його до шалу. Він мусив відчувати себе на волі, на ногах, і не торкатися нічого живого. У цьому позначався ще вплив пустелі, що затверджувався через нього. Інстинкт цей підсилився в ньому також унаслідок самотнього життя, що він вів із дитинства. У зіткненні крилася небезпека. Це була пастка, страх перед якою глибоко сидів у Білому Іклі, вплітався в кожну його клітину.

От чому чужі собаки, що зустрічалися йому, не в змозі були з ним боротися. Він уникав їхніх іклів або вбивав їх, або йшов від них неушкоджений. Бували, звичайно, винятки. Траплялося, що декілька псів кидалися на нього й устигали завдати йому прочухана; іноді й самотньому собаці вдавалося звести з ним рахунки. Але то були лише рідкісні випадки. Загалом, він зробився таким вправним борцем, що все сходило йому безкарно. На його боці була ще одна перевага: він умів правильно визначати час і простір. Не те щоб він робив це свідомо чи вмів розраховувати. Ні! Процес цей відбувався в ньому суто механічно. Зір Біле Ікло мав чудовий, і його нерви швидко й точно передавали зорове враження мозку. Всі його члени були краще розвинені, ніж у звичайних собак, і весь організм працював легше й напруженіше. Нервами, розумом і силою м’язів він перевершував усіх своїх побратимів. Коли очі його передавали мозку рухливе зображення дії, той без особливих зусиль визначав межі цієї дії в просторі й часі, необхідні для її виконання. Таким чином він легко міг ухилитися від стрибка іншого собаки або удару його іклів і при цьому визначити найкоротший час, потрібний йому для успішного нападу. Тіло його й мозок являли собою вдосконалений механізм. За це він не заслуговував похвал; природа виявилася до нього щедрішою, ніж до інших, от і все.

Стояло вже літо, коли Біле Ікло прибув у форт Юкон. Сірий Бобер перетнув узимку великий кряж, що відокремлював Макензі від Юкону, і провів весну, полюючи на західних відрогах Скелястих гір. Потім, коли на Дикобразовій річці розтав лід, він побудував пірогу й поплив униз до злиття її з Юконом до найполярнішого кола. Тут стояв форт старого Суспільства Гудзонової затоки; тут було багато індіанців, чимало їжі й панувало незвичайне пожвавлення. Це було літо 1898 року, і тисячі золотошукачів прямували нагору по Юкону в Доусон і Клондайк. Хоча до мети залишалися ще сотні миль, багато хто з них був у дорозі вже цілий рік; деякі, щоб дістатися сюди, пройшли більше як п’ять тисяч миль, а були й такі, що з’явилися з краю світу.