Але Кича не була винувата. Вовчиця-мати не спроможна пам’ятати своїх дорослих щенят, і Кича забула Білого Ікла. Для неї він був тепер чужий, і її нинішній виводок давав їй право гнати всіх чужих і незнайомих.
Одне із щенят підповзло до Білого Ікла: вони були майже братами, але не знали про це. Біле Ікло із цікавістю обнюхав щеня; Кича при цьому вдруге вкусила його в морду. Він відступив іще далі. Усі спогади, що нахлинули, розтанули та знову пішли в могилу, звідки відродилися на мить. Біле Ікло глянув на Кичу, що гарчала й облизувала своє щеня. Вона втратила в його очах будь-яку вагу. Він уже навчився обходитися без неї. Вплив її був забутий. Вона не існувала більше для нього, так само як і він не існував для неї.
Він усе ще, неабияк здивований, стояв на місці, коли Кича втретє кинулася на нього, щоб відігнати геть. І Біле Ікло не пручався. Це була самиця його породи, а між вовками існує закон, що забороняє самцям нападати на самок. Він нічого не знав про цей закон, тому що це не було узагальнення, яке з’явилося внаслідок розумового процесу або життєвого досвіду: він просто відчув таємне навіювання, почув голос інстинкту, того самого інстинкту, що змушував його вити на місяць ночами і боятися смерті й невідомого.
Минали місяці. Біле Ікло підростав, ставав більшим і дужчим, а характер його розвивався згідно з умовами життя й спадковості. Спадковість ця була подібна до глини, з неї можна було виліпити що завгодно, надати їй будь-якої форми. Якби Біле Ікло так і не підійшов ніколи до багаття людини, життя в пустелі зробило б із нього справжнього вовка. Але боги оточили його іншими умовами, і він став псом, сильно схожим на вовка, але все-таки псом.
Отже, завдяки природним здібностям і впливу довкілля, характер його вилився в особливу своєрідну форму. Це було неминуче. Він ставав усе менш товариським, усе лютішим і похмурішим. Собаки за кожним разом переконувалися в тому, що краще дати йому спокій, а Сірий Бобер щодня більше цінував його.
Біле Ікло, який вирізнявся силою в усіх своїх проявах, мав, однак, і одну слабкість. Він не витримував, коли з нього сміялися. Людський регіт був йому огидний. Якщо люди сміялися між собою, він ставився до цього байдуже, аби сміх цей не стосувався його. Але, відчувши кпини на свою адресу, він одразу ж розлючувався. Звичайно серйозний, похмурий і поважний, він у таких випадках шаленів до смішного. Регіт так ображав і дратував його, що він здатен був годинами галабурдити, немов злий дух. І горе було тому собаці, який траплявся йому такої хвилини на очі. Біле Ікло занадто добре знав закон, щоб зважитися зігнати свою злість на Сірому Бобрі, за спиною якого був дрюк і його божественне походження, але за спиною собак не було нічого, крім простору, і там вони й рятувалися від Білого Ікла, коли людський сміх доводив його до сказу.
На третьому році його життя в індіанців на Макензі настав страшний голод. Улітку не було риби. Узимку олені покинули свої звичайні місця; лосі стали рідкістю, кролики майже зникли, хижаки гинули. Позбавлені звичайної здобичі, ослаблі від голоду, звірі пожирали один одного. Виживали тільки сильні.
Боги Білого Ікла завжди були мисливцями. Старі й кволі вмирали з голоду. У селі стояв стогін жінок і дітей, які відмовляли собі в усьому, віддаючи останні залишки їжі виснаженим мисливцям, що блукали лісами у марних пошуках дичини.
Голод довів богів до такого відчаю, що вони почали їсти шкіру своїх мокасинів і рукавиць, а собаки харчувалися шкірою хомутів і ременями батогів. Пси, крім того, пожирали один одного, а боги поїдали собак. Спочатку знищували псів слабкіших і менш придатних, а ті, які залишалися живими, розуміли, що на них очікує. Найсміливіші й найрозумніші з них залишали багаття богів, що перетворилися тепер на бойні, і тікали в ліс, де гинули від голоду чи ставали здобиччю вовків.
У цей жахливий час Біле Ікло теж пішов до лісу. Він краще за інших був пристосований до цього життя, маючи досвід свого дитинства. З особливою майстерністю вистежував він дрібну дичину. Він міг годинами лежати причаївшись і, попри голод, що його мучив, неймовірно терпляче стежив за кожним рухом білки, аж поки вона не спускалася додолу. Але й отут він не квапився. Він вичікував зручної миті, щоб упевнено завдати удару, перш аніж білка встигне дістатися найближчого дерева. Тоді й тільки тоді, зі швидкістю блискавки, вискакував він із засідки, немов сіра бомба, і без промаху накидався на свою жертву, що марно намагалася втекти від нього.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу