Джек Лондон - Біле Ікло

Того самого дня Білому Іклу довелося дізнатися ще дещо про цей закон. Міт-Са, збираючи суччя в лісі, зустрів укушеного хлопчика. З ним були його товариші. Відбулася сварка, і всі хлопці кинулися на Міт-Са. Йому не пощастило: удари сипалися на нього зусібіч. Спочатку Біле Ікло байдуже стежив за бійкою. Адже билися боги, це була їхня справа, а не його. Однак незабаром він збагнув, що Міт-Са, одного з його власних богів, кривдять чужі боги. Проте не доводи розуму, а дикий приплив злості змусив Білого Ікла кинутися на забіяк. Через п’ять хвилин галявина вкрилася хлопчиками, котрі розбігалися на всі боки, причому на снігу залишалися сліди крові, які доводили, що зуби Білого Ікла непогано попрацювали. Коли Міт-Са розповів у таборі про те, що трапилося, Сірий Бобер наказав дати Білому Іклу м’яса, і Біле Ікло, лежачи коло багаття, ситий і сонний, збагнув, що його вчинок належно поцінували.

На цьому досвіді Біле Ікло познайомився із законом власності й утямив, що захист цієї власності є його обов’язком. Від захисту самого бога до захисту його майна був тільки один крок, і цей крок він зробив. Усе, що належить його богові, він зобов’язаний нині захищати від цілого світу, не зупиняючись навіть перед тим, щоб кусати чужих богів. Правда, така зухвалість здавалася йому святотатством і була, крім того, поєднана з небезпекою. Адже боги всемогутні, і пес не годен боротися з ними, але Біле Ікло навчився сміливо й безстрашно дивитися їм у вічі. Обов’язок був вищим за страх, і злодійкуваті боги незабаром відучилися зазіхати на майно Сірого Бобра.

Біле Ікло миттєво помітив, що злодійкуваті боги зазвичай боягузливі й швидко тікають при першій тривозі. Він зрозумів також, що варто йому подати голос, і Сірий Бобер з’явиться на допомогу. Це означало, що злодій боїться не його, а Сірого Бобра. Біле Ікло не здіймав тривоги гавканням, – він узагалі не вмів гавкати, – а звичайно відразу кидався на непрошеного гостя, намагаючись вчепитися в нього зубами. Завдяки своїй похмурій і відлюдкуватій вдачі, що змушувала його цуратися інших собак, він був надзвичайно придатний для ролі сторожа, а Сірий Бобер усіляко намагався розвинути в ньому ці властивості. Як вислід, Біле Ікло зробився ще зліснішим і страшнішим, аніж колись.

Минали місяці, усе міцніше скріплюючи договір між людиною й Білим Іклом. Це була та сама колишня угода, укладена між першим вовком і людиною. І як чинили це всі інші вовки й дикі собаки до й після нього, Біле Ікло сам виробив для себе її умови. Вони були прості. За те, щоб придбати власного бога із плоті й крові, він віддавав свою волю. Від бога він одержував їжу, тепло й захист. Замість цього він зобов’язувався стерегти майно бога, захищати його, працювати на нього й коритися йому.

Володіння богом зобов’язує до служіння йому. Біле Ікло служив із почуття обов’язку й благоговіння, але не з любові. Він не знав, що таке любов. Кичу він майже забув. До того ж він розумів, що, віддавшись із доброї волі в руки свого бога, він не тільки відмовився від свободи та своєї породи; він знав, що, навіть зустрівшися з Кичею, він не покине свого бога заради неї. Його відданість людині була вища від любові до волі, до родини й породи.

До весни Сірий Бобер закінчив свою далеку подорож. Стояв квітень, і Білому Іклу минав уже другий рік, коли вони, нарешті, дісталися рідного селища і Міт-Са зняв із нього хомут. Хоча Біле Ікло далеко ще не досяг повного розвитку, але після Лип-Липа він був одним із найбільших однорічних щенят. Від вовка-батька й від Кичі він успадкував велику статуру та силу й міг уже рівнятися з дорослими собаками. Але його тілу ще бракувало компактності. Він був худий і сухорлявий, і сила його пояснювалася радше натренованістю мускулів, ніж їхньою масивністю. Шерсть він мав сіру, справжню вовчу, і виглядом своїм скидався на вовка. Частка собачої крові, успадкована ним від Кичі, ані краплі не відбилася на його зовнішності, але вплинула на склад його розуму.

Він блукав по селах і з почуттям задоволення дізнавався про різних богів, яких знав до подорожі. Тут так само були цуценята, подібні до нього, а також дорослі собаки, що здавалися йому тепер уже не такими великими й страшними, якими вони збереглися в його пам’яті. Біле Ікло боявся їх набагато менше, ніж колись, і розгулював між ними з недбалою впевненістю; це було для нього чимось настільки ж новим, як і приємним.

Був тут і старий Бісик, якому за старих часів треба було тільки ощиритися, щоб змусити Білого Ікла наїжачитися й кинутися навтікача. Через цього пса Білому Іклу не раз доводилося відчувати свою нікчемність; а тепер завдяки йому ж він довідався про те, що в ньому самому відбулися величезні зміни. Тим часом як Бісик слабшав від старості, Біле Ікло з кожним днем убирався в потугу.