Джек Лондон - Біле Ікло

Про зміну, що трапилася в його ставленні до собачого світу, Біле Ікло довідався якось під час поділу щойно вбитого оленя. На його частку дісталося копито й шмат гомілки, до якої пристав чималий кавалок доброго м’яса. Сховавшись за кущами від інших собак, він пожирав свій ласий шматок, коли Бісик накинувся на нього. Але Біле Ікло, сам не тямлячи, що робить, двічі вкусив його й відскочив. Бісик був приголомшений його сміливістю та швидкістю нападу. Він стояв, безглуздо витріщившись на Білого Ікла й на закривавлену кістку, що лежала між ними.

Бісик був старий, і йому не раз уже випадало переконуватися, що собаки, яких він раніше нещадно переслідував, тепер виявлялися дужчими за нього. Хай як гірко було це усвідомлювати, доводилося миритися з цим, і він покликав на допомогу всю свою мудрість і довголітній досвід, щоб якось підтримати свій престиж. За старих часів він люто кинувся б на Білого Ікла, але тепер усвідомлення власної кволості не дозволяло йому наважитися на цей ризикований крок. Він скуйовдив шерсть і спрямував грізний погляд на свого ворога, і вовк, охоплений раптом колишнім страхом, увесь наїжачився й почав квапливо вигадувати спосіб, як би піти без великої ганьби.

Аж отут Бісик прикро схибив. Якби він і далі гарчав та злобливо дивився на Білого Ікла, усе було б добре і Біле Ікло внаслідок звички, напевно, відступив би, залишивши йому м’ясо. Але Бісик не чекав. Уважаючи перемогу здобутою, він наблизився до м’яса й узявся його обнюхувати. Біле Ікло злегка насторожився. Бісик і тут міг би ще врятувати становище. Якби він залишився стояти, нахилившись над м’ясом, але не торкаючись його, Біле Ікло безсумнівно втік би, але запах м’яса сильно збуджував апетит Бісика, і жадібність змусила його схопити кістку.

Цього Біле Ікло не міг стерпіти. Він іще занадто добре пам’ятав про те, як безроздільно панував над зграєю, і не міг спокійно дивитись, як інший собака їсть м’ясо, що належало йому. Своїм звичаєм, він накинувся без попередження. Після першого ж зіткнення праве вухо Бісика виявилося пошматованим. Собака був уражений блискавичною швидкістю нападу. Але тієї ж хвилини сталося щось іще несподіваніше: пса збили з ніг і укусили за горло. Поки він силкувався встати на ноги, Біле Ікло двічі гризонув його в плече. Він діяв із карколомною швидкістю. Бісик зробив марну спробу кинутися на Білого Ікла, але зуби його гучно клацнули в повітрі, і наступної хвилини він, хитаючись, відступав із прокушеним носом.

Обставини зовсім змінилися. Біле Ікло стояв тепер над м’ясом, куйовдячи шерсть і гарчачи, а Бісик тримався на відстані, роздумуючи, як би хутчіше втекти. Він не наважувався зійтися в ґерці із цим молодим блискавичним ворогом і знову, цього разу з іще більшою гіркотою, відчув подих старості, що насувалася. Однак у його спробі зберегти власну гідність було щось героїчне. Спокійно повернувшись спиною до ворога й кістки, начебто обоє вони були неварті його уваги та не існували для нього, Бісик поважно вийшов і, тільки відступивши на значну відстань, де Біле Ікло вже не міг його бачити, взявся зализувати свої рани.

Ця перемога додала Білому Іклу більше віри в себе й змусила його пишатися. Він став триматися вільніше щодо інших дорослих собак. Він не шукав із ними сварки, але вимагав до себе поваги. Він уважав, що інші зобов’язані давати йому дорогу, але сам не звільняв її ні для кого. На нього варто було зважати, от і все. Він не дозволяв більше стосовно себе неуваги й недбалості, які випадали на долю інших щенят, до того ж і на його колишніх товаришів у запряжці. Ці давали дорогу дорослим собакам і, підкоряючись насильству, віддавали їм своє м’ясо, але до Білого Ікла, самотнього, похмурого, страшного, нетовариського й чужого, дорослі пси почали ставитись як до рівного, дарма що геть не розуміли його. Вони навчилися не зачіпати його й відмовилися від усіляких спроб вступати з ним у бійку або зав’язати дружні стосунки. Коли собаки давали йому спокій, він теж не займав їх, і обидві сторони після декількох сутичок переконалися, що такий стан справ їх найбільше влаштовує.

У середині літа з Білим Іклом стався дивний випадок. Вирушивши на самоті оглянути новий вігвам, побудований на краю селища за той час, поки він ходив із мисливцями на оленів, він впритул зіткнувся з Кичею. Він зупинився й глянув на матір. Він пам’ятав її, щоправда, невиразно, але все-таки пам’ятав, чого не можна було сказати про неї. Вона вискалила ікла й загарчала на нього, і тут пам’ять його прояснилася. Забуте дитинство, так щільно пов’язане із цим знайомим гарчанням, негайно пригадалося вовченяті. Адже до знайомства з богами мати була для нього центром Усесвіту. Колишні почуття охопили його. Він радісно кинувся до неї, а вона зустріла його вишкіреними іклами й розтяла йому щоку до самої кістки. Біле Ікло був спантеличений і відскочив, переляканий і здивований.