Джек Лондон - Біле Ікло

Оскільки його ремінь був довший за всі інші, собакам постійно здавалося, що Лип-Лип тікає від них. Вони бачили перед собою тільки пухнастий хвіст і задні лапи ватажка, а це лякало їх менше, ніж його скуйовджена шерсть і гострі ікла. Крім того, вигляд тварини або людини, що тікає, завжди викликає в собак бажання бігти слідом, бо в їхній свідомості негайно ж виникає думка, що від них хочуть сховатися. Те саме повторилося й стосовно Лип-Липа.

Щойно нарти рушали з місця, собаки кидалися переслідувати Лип-Липа, і ця погоня тривала цілий день. Спочатку, озлоблене й ображене у власній гідності, цуценя пробувало обертатися до своїх переслідувачів, але в цих випадках Міт-Са шмагав його по морді тридцятифутовим батогом із оленячої жили, змушуючи повернутися й бігти далі. Лип-Лип міг дивитися в обличчя зграї, але видовища батога витримати не міг, і йому нічого не залишалося робити, хіба що, натягнувши свій довгий ремінь, мчати спереду, рятуючись від зубів товаришів.

Однак індіанець вигадав іще підступніший спосіб помсти. Бажаючи загострити ненависть собак до ватажка, Міт-Са став відзначати його перед іншими псами, а відмінності ці збуджували в них ревнощі й ненависть. Міт-Са на їхніх очах годував його м’ясом, не даючи нічого решті. Це доводило всю іншу запряжку до нестями. Вони злобливо ходили навколо Лип-Липа, не наважуючись підійти ближче, тому що батіг у руках Міт-Са втримував їх на достатній відстані. Коли ж м’яса не було, Міт-Са відганяв подалі всю запряжку і вдавав, що годує Лип-Липа м’ясом.

Біле Ікло охоче взявся до роботи. Прийнявши закон богів, він пройшов незрівнянно велику еволюцію, на відміну від усіх інших собак, і твердо усвідомив, що бажання людей мусять виконуватися беззаперечно. До того ж переслідування, яких він не раз зазнавав від собак, змусили його дужче прив’язатися до людини. Він не відчував потреби в оточенні собі подібних. Кича була майже забута, і весь запас почуття, що залишився в ньому, вилився у відданість богам, яких він сам обрав собі за господарів. Тому працював він ревно та швидко звик до дисципліни. Такі є риси вовка й дикого пса, що зробилися ручними, і ці риси були надзвичайно сильно розвинені в Білому Іклі.

Між Білим Іклом і рештою собак тривала постійна ворожнеча. Він так ніколи й не навчився грати з ними. Він умів тільки битися й бився з ними досхочу, віддячуючи їм сторицею за всі образи й удари, завдані йому тоді, коли Лип-Лип був ватажком усієї зграї. Але Лип-Лип уже не був ватажком, за винятком тих годин, коли мчав, напнувши ремінь, попереду інших, тягнучи за собою нарти. Під час стоянок він тримався поблизу Мит-Са, Сірого Бобра чи Клу-Куч. Він не наважувався відійти від них, знаючи, що гострі ікла всієї зграї спрямовані проти нього. Він відчував тепер те саме, що довелося відчути нещодавно Білому Іклу.

З падінням Лип-Липа Біле Ікло міг легко стати ватажком зграї, але для цього він був занадто похмурою й недоторкливою істотою. Він або бив своїх товаришів у запряжці, або зовсім ігнорував їх. Вони тікали, помітивши його наближення; навіть найсміливіший із них не зважувався поцупити в нього кавалок м’яса. Навпаки, всі вони квапилися з’їсти свою порцію з остраху, що він відбере в них останній шматок. Біле Ікло добре вивчив закон: пригноблювати слабких і коритися сильним. Він з’їдав свою порцію з неймовірною швидкістю, і горе було тому собаці, що не встигав учасно проковтнути свою. Гарчання, клацання зубів – і собаці цьому залишалося тільки скаржитися байдужим зіркам, поки Біле Ікло доїдав його харч.

Час від часу, однак, той або той пес намагався обуритися й нападав на Білого Ікла; тоді останній швидко приборкував перекірливого. Таким чином, він тренувався й не втрачав звички до боротьби. Він ревно оберігав те відрубне становище, що посів у зграї, і часто бився за його збереження. Але такі бійки тривали недовго. Біле Ікло значно перевищував своїх ворогів у силі та спритності. Мить – і собака вже лежав закривавлений, не встигши ще по-справжньому вступити в бій.

Таку саму дисципліну, яка існувала у дорозі між богами, Біле Ікло підтримував і між собаками. Він ніколи не дозволяв їм вольнощів і вимагав цілковитої до себе поваги. Між собою пси могли поводитися як хотіли: це його не стосувалося. Але йому вони мусили давати дорогу, коли він з’являвся серед них; мусили поважати його самотність і визнавати його зверхність. Натяк на невдоволення з їхнього боку, вискалені ікла, скуйовджена шерсть – і Біле Ікло кидався на собаку, нещадний і жорстокий, і швидко змушував його розкаятися у своїй помилці.