Джек Лондон - Біле Ікло

Біле Ікло був упевнений, що його поб’ють. Від думки про це він зіщулився та злегка скуйовдив шерсть. Потім знову вирушив у бік табору. Він боявся побоїв, які, на його гадку, були неминучі, але знав, що знайде тепло біля багаття, захист богів і оточення собак; у таборі на нього чекала ворожнеча, але все-таки це було краще, ніж самотність, і більше відповідало його стадним нахилам.

Він поповзом наблизився до багаття. Сірий Бобер помітив його й перестав жувати сало. Біле Ікло підповз повільно, догідливо звиваючись і плазуючи на знак свого приниження й покірності. Він повз простісінько до Сірого Бобра, з кожним кроком уповільнюючи свої рухи. Нарешті, він опинився коло ніг хазяїна, під владу якого він віддавався добровільно душею й тілом. Цього разу він із власної волі прийшов до людини й підкорився їй. Біле Ікло тремтів, боячись покарання. Рука над ним заворушилася. Він мимоволі зіщулився, очікуючи удару, але удару не було. Вовк крадькома глянув угору. Сірий Бобер розривав шматок сала на дві частини. Він пропонував йому половину. Біле Ікло дуже делікатно, але водночас начебто недовірливо обнюхав сало, а потім узявся їсти його. Індіанець наказав принести вовченяті м’яса й оберігав його від інших собак, поки той їв. Покінчивши з їжею, Біле Ікло, задоволено і вдячно, ліг коло ніг Сірого Бобра, дивлячись на вогонь, моргаючи й дрімаючи в теплі. Все єство його було сповнене приємного усвідомлення, що завтра вранці йому більше не доведеться блукати на самоті в похмурому лісі; він прокинеться в таборі серед людей-богів, яким він віддався й від яких тепер цілком залежав.

Наприкінці грудня Сірий Бобер розпочав подорож по річці Макензі. Міт-Са й Клу-Куч супроводжували його. Одні нарти, запряжені своїми й найманими собаками, він вів сам. Другі, поменше, вів його син Мит-Са, і в них упрягли зграю цуценят. Другі нарти радше походили на іграшкові, але Міт-Са був у захваті від того, що виконує справжню чоловічу справу. Він учився керувати собаками й виховувати їх, а цуценята звикали до упряжі. Та крім цього нарти давали ще чималу користь, оскільки везли на собі близько двохсот фунтів поклажі й припасів.

Біле Ікло бачив, як табірні собаки не раз тягли нарти, тому він не дуже обурився, коли його запрягли разом із ними. Йому наділи на шию набитий мохом хомут, який з’єднувався двома ременями з лямкою, що охоплювала його груди й спину. До неї були прив’язані посторонки, за які він тягнув нарти.

У підводі було сім молодих собак. Усі вони народилися раніше за нього, кожен не молодший від дев’яти-десяти місяців, тільки Білому Іклу було вісім. Кожен пес був упряжений у нарти за допомогою одного ременя. Усі паски мали різну довжину, і різниця між довжиною окремих ременів була не менше як тулуб одного собаки. Кожний пасок був прив’язаний до кільця в передній частині нарт. Самі нарти не мали полозів і являли собою ящик із березової кори; передок був загнутий догори, щоб нарти не заривалися в сніг. Такий пристрій сприяв рівномірнішому розподілу ваги нарт і поклажі на якомога більшу поверхню, бо сніг у цей період зими був іще дуже пухким і нагадував стовчений у порошок кришталь. Заради дотримання того самого принципу розподілу ваги собаки були прикріплені до виступу нарт подібно до віяла, тому жоден із них не йшов по сліду іншого.

Таке запрягання давало ще одну перевагу. Різниця в довжині посторонок заважала заднім собакам кидатися на передніх. Щоб напасти, пес мусив обернутися до того, який ішов за ним на коротшому ремені, але в цьому випадку йому довелося б зустрітися не тільки з розлюченим собакою, а й із батогом погонича. Але найважливіша користь такого пристрою полягала в тому, що задній пес, прагнучи напасти на переднього, тягнув нарти з максимальною швидкістю, а чим хутчіше мчали нарти, тим швидше міг бігти переслідуваний собака. Таким чином, задній собака ніколи не міг наздогнати переднього. Чим прудкіше той біг, тим швидше біг собака, що йшов за ним, і тим хутчіше мчали нарти. Ось до яких хитрощів удавалася людина, використовуючи підвладних їй тварин.

Міт-Са дуже був схожий на свого батька, особливо розумом. Він давно зауважував, що Лип-Лип переслідує Білого Ікла, але в той час Лип-Лип належав іншому хазяїнові, і Міт-Са обмежувався тим, що зрідка обережно кидав у нього каміння. Тепер Лип-Лип був власністю Мит-Са, і, вирішивши помститися собаці, юнак прив’язав його до кінця найдовшого ременя. Лип-Лип зробився таким чином ватажком, місце саме по собі почесне, але по суті сильно принижувало його гідність; замість того, щоб займати інших собак і заправляти всією зграєю, він сам опинився в становищі ненависного й переслідуваного зграєю передового.