Ці переслідування, однак, мали свій позитивний бік і навчили вовченя двох важливих речей: як найкраще захищатися під час нападу цілої зграї і як у найкоротший проміжок часу завдати найбільшої шкоди під час двобою. У першому випадку найважливіше було втриматися на ногах, і він добре засвоїв це. Він зробився стійким, як кішка. Більші собаки налітали на нього всім тілом, намагаючись звалити його з ніг, але він тільки відскакував назад або вбік, то сковзаючи по землі, то стрибаючи в повітрі, й ноги його незмінно верталися до матері-землі.
Збираючись пуститися в бійку, собаки звичайно починають із того, що гарчать, вищиряються й куйовдять шерсть. Але Біле Ікло навчився обходитися без цього. Найменше зволікання спричиняло напад усієї собачої зграї. Його завдання полягало в тому, щоб хутко зробити свою справу й утекти. І Біле Ікло ніколи не попереджав про свої наміри. Він стрімко кидався на ворога й починав кусати його, перш аніж той устигав отямитися. Таким чином, він навчився розправлятися швидко й рішуче. Він одночасно поціновував і значення несподіванки. Варто було кинутися без попередження на собаку, прокусити йому плече або розшматувати вухо, і він був виведений з ладу.
Захопленого зненацька собаку легко можна збити з ніг, причому, падаючи, пес неминуче виставляв на мить незахищену м’яку частину шиї – найбільш уразливе місце, прокусивши яке, можна позбавити його життя. Біле Ікло знав цю точку. Це знання дісталося йому в спадок від багатьох мисливських поколінь вовків. Отже, Біле Ікло виробив таку систему атаки: по-перше, він намагався зустріти собаку самого; по-друге, він нападав на нього зненацька й намагався збити з ніг і, по-третє, він чіплявся зубами в м’яку частину його шиї.
Щелепи його не були ще настільки розвинені й сильні, щоб укус міг стати смертельним, але багато собак блукали табором із рваними ранами на шиї, що красномовно свідчили про наміри вовченяти. Якось, упіймавши одного зі своїх ворогів на узліссі, він декількома повторними укусами перервав йому велику шийну артерію, і пес сплив кров’ю. Зчинився неймовірний гамір. Витівку Білого Ікла помітили, звістка про неї дійшла до хазяїна вбитого собаки; індіанські жінки пригадали всі випадки, коли вовченя крало в них м’ясо, і озлоблена юрба оточила Сірого Бобра. Проте індіанець рішуче загородив вхід до свого намету, сховавши в себе винуватця переполоху, і відмовився видати його одноплеменцям, які вимагали помсти.
Білого Ікла зненавиділи й люди, і собаки. У цей період свого життя він не знав ані хвилини спокою. Він налаштував проти себе людей і тварин. Пси зустрічали його гарчанням, люди – камінням і прокльонами. Він жив у постійній напрузі, завжди насторожі, готовий будь-якої хвилини напасти й відбити напад, із блискавичною швидкістю вчепитися зубами або зі злісним гарчанням відскочити.
Що стосується гарчання, то він гарчав голосніше й страшніше за всіх собак у таборі. Мета гарчання – застерегти й налякати, і послуговуватися ним треба було вміти. Біле Ікло знав, як і коли вдатися до цього засобу. У своє гарчання він вкладав усе, що було в ньому злісного, страшного та грізного. Із судомно зморщеним носом, зі скуйовдженою шерстю, що так і ходила хвилями, з висолопленим червоним язиком, притиснутими вухами, очима, що горять ненавистю, піднятими губами й вискаленими іклами, з яких стікала слина, він міг зупинити напад будь-якого ворога. Незначне зволікання з боку останнього давало Білому Іклу час обміркувати план дій. Часто траплялося, що нападник після такої паузи зовсім відмовлявся від боротьби. І навіть від великих собак Білому Іклу, завдяки грізному гарчанню, не раз таланило йти з честю.
Біле Ікло був знехтуваний, але своїми кривавими прийомами й видатною енергією він змушував зграю дорого платити за ті переслідування, яким вона піддавала його. Йому забороняли приєднатися до зграї, і він, хоч як це дивно, домігся того, що жоден із цуценят не насмілювався відокремитися від зграї. Біле Ікло не допускав цього. Боячись його хитрості й вивертів, молоді собаки, за винятком Лип-Липа, не зважувалися бігати самі; наживши собі страшного ворога, вони змушені були триматися разом, щоб коли буде потреба, захищати один одного. Цуценя, що наважувалося з’явитися на березі річки саме, знаходило там смерть або, дико горлаючи зі страху й болю, волаючи так, що здіймало на ноги весь табір, рятувалося втечею від вовченяти.
Але напади Білого Ікла не припинилися й тоді, коли щенята твердо засвоїли, що їм варто триматися гуртом. Він нападав на них, коли вони були поодинці, а вони накидалися на нього всією зграєю. Самого вигляду Білого Ікла було досить, щоб розлютити їх, і в таких випадках тільки швидкість ніг рятувала його від жорстокої розправи. Але горе було тому собаці, що випереджав зграю. Біле Ікло навчився зненацька розвертатися й устигав скалічити знахабнілого переслідувача раніше, ніж зграя могла добігти. Це траплялося часто, тому що в запалі гонитви собаки не раз забували про обачність, тоді як Біле Ікло ніколи не втрачав розуму. Озираючись у бігу, він готовий був щохвилини обернутися й кинутися на переслідувача, що необережно випередив зграю.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу