Джек Лондон - Біле Ікло

Прочухан, який він дістав доти, був ніщо порівняно з тим, що йому завдали тепер. Лють Сірого Бобра була невимовна; такий самий був страх Білого Ікла. Була задіяна не тільки рука, а й важке дерев’яне весло, і, коли індіанець знову жбурнув його на дно човна, на всьому маленькому тілі цуценяти не лишилося живого місця. Знову – цього разу навмисно – Сірий Бобер ударив його ногою. Проте Біле Ікло не повторив помилки. Він засвоїв новий закон неволі. Ніколи, у жодному разі не сміє він кусати бога, хазяїна й володаря; тіло пана священне, і зуби подібних до нього не мусять паплюжити його своїм дотиком. Це був, мабуть, найбільший гріх, один із тих злочинів, яким немає ні прощення, ні поблажливості.

Коли човен пристав до берега, Біле Ікло лежав нерухомо й тихо скавучав, чекаючи на волю Сірого Бобра. Очевидно, бажання останнього полягало в тому, щоб Біле Ікло вийшов на берег, тому що індіанець схопив його та жбурнув на землю; вовченя впало, боляче вдарившись побитим тілом. Він підвівся, весь тремтячи, і знову завив. Лип-Лип, який спостерігав за всім із берега, кинувся на Білого Ікла, перекинув його й учепився в нього зубами. Біле Ікло почувався занадто знесиленим, щоб захищатись, і йому було б непереливки, якби Сірий Бобер не стусонув ногою Лип-Липа так, що той відлетів на кілька кроків. Така була справедливість людей-богів, і, попри свій жалюгідний стан, Біле Ікло відчув легке тремтіння подяки. Ідучи слідами Сірого Бобра, він дістався його намету. Таким чином, Біле Ікло довідався, що право покарання боги залишають за собою, не дозволяючи нижчим істотам користуватися ним.

Уночі, коли все стихло, Біле Ікло згадав про матір, і йому стало сумно. Але він занадто голосно вилив свої почуття, збудивши Сірого Бобра, – і той побив його. Відтак малий сумував у присутності людей тихенько. Однак іноді, відійшовши до узлісся, він давав волю своєму горю й заходився скиглити на весь голос.

У цей період він міг легко спокуситися спогадами про печеру й річку та втекти в пустелю. Але пам’ять про матір стримувала його. Так само, як поверталися з полювання боги, так одного чудового дня могла повернутися й вона. І вовченя залишалося в неволі й чекало.

Проте неволя його була не така вже й безрадісна. Чимало цікавило його. Щодня траплялося що-небудь нове. Не було кінця примхам богів, а цікавість у ньому не згасала. Він потроху навчився ладнати із Сірим Бобром. Покора, сувора й неухильна, – от чого вимагали від нього; у такий спосіб він уникав побоїв і вів досить стерпне життя.

Іноді Сірий Бобер навіть сам кидав йому шматок м’яса й не дозволяв іншим собакам відбирати його у вовченяти. І така подачка була особливо безцінна. Вона чомусь здавалася Білому Іклові дорожчою за цілий десяток кавалків м’яса, отриманих від індіанських жінок. Сірий Бобер ніколи не дивився на нього й не пестив.

Важко сказати, що, власне, впливало на Білого Ікла, чи вага руки Сірого Бобра, чи його справедливість, чи сила, – а можливо, усе вкупі, – але безсумнівно тільки, що між ним і його суворим хазяїном зав’язалася дивна дружба.

Підступництво, незрозумілі покарання, ціпки, каміння й побої – усе це була неволя, і вона дедалі сильніше сковувала Білого Ікла. Притаманні його породі риси, що змушують вовків із давніх-давен підходити до багаття людини, потроху прокидалися в ньому, і табірне життя, повне страждань і прикрощів, таки починало вабити його. Утім, Біле Ікло не усвідомлював цього. Він відчував тільки тугу за Кичею, надію на її повернення й гострий голод за колишньою, втраченою свободою.

Лип-Лип так сильно отруював життя Білому Іклу, що той зробився лютішим і зліснішим, аніж судилося йому самою природою. Лють була закладена в ньому від народження, але вона розвилася в нього надміру. Навіть серед людей він зажив слави надзвичайно злої тварини. Хоч би де зчинилася бійка чи колотнеча, гамір або крик через викрадене м’ясо, можна було впевнено сказати, що тут без Білого Ікла не обійшлося. Люди не намагалися втямити причини його поведінки. Вони бачили тільки наслідки, а ті були погані. Біле Ікло був злодій і проноза, баламут і забіяка; озлоблені жінки лаяли його, називали вовком і пророкували йому лихий кінець, а він тим часом, анітрошки не бентежачись, дивився на них, завжди готовий ухилитися від кинутого в нього каменя.

Він відчував себе знедоленим серед цього велелюдного табору. Всі молоді собаки наслідували Лип-Липа. Між ними й Білим Іклом існувала якась розбіжність. Можливо, вони зачули його дику природу й інстинктивно відчували до нього ворожнечу, яку свійський пес завжди відчуває до вовка. Хай там що, але, приєднавшись до Лип-Липа, вони переслідували його й, раз оголосивши йому війну, уже не припиняли її. Кожен із них час від часу знайомився з його зубами, і треба зізнатися, що Біле Ікло давав звичайно більше, ніж діставав. Багатьох із псів він, безсумнівно, здолав би у двобої, але такої нагоди, як бійка сам на сам, йому ніколи не випадало. Початок бою був сигналом для всіх інших табірних собак, які кидалися на нього цілою зграєю.