Джек Лондон - Біле Ікло

Молоді собаки взагалі люблять гратися, тож, користуючись зі становища, що склалося, по-своєму, вони перетворили цю війну в гру. Переслідування Білого Ікла зробилося улюбленою забавою, якщо не завжди смертельною, то, у будь-якому разі, небезпечною. Біле Ікло, знаючи прудкість своїх ніг, не боявся віддалятися від стоянки. Марно очікуючи повернення своєї матері, він бавився тим, що заманював зграю в ліси, які оточували стоянку, де вона щораз неминуче випускала його з уваги. Через шум і гавкіт він завжди міг визначити місцезнаходження зграї, а сам тим часом нечутною м’якою ходою, успадкованою від батьків, тихо прослизав між деревами. Крім того, зв’язок між ним і природою був ближчим і безпосереднішим, отож він краще за псів знав усі її таємниці. Улюбленою його витівкою було переплисти річку, збивши таким чином зграю зі сліду, і залягти в сусідніх хащах, прислухаючись до її голосного схвильованого гавкання.

Його ненавиділи собаки й люди, неприборканий, постійно заклопотаний боротьбою, юний вовк розвивався швидко, але однобічно. На цьому ґрунті не могла розвинутися чутливість або розквітнути прихильність. Про такі речі він не мав уявлення. Його правилом було: слухатися сильних і кривдити слабких. Сірий Бобер був богом, і богом сильним, тому Біле Ікло корився йому. Але пси молоді й менші за нього були слабкими і їх треба було знищувати. Розвиток його йшов у напрямку сили. Під постійною загрозою каліцтва, ба навіть смерті його хижацькі й оборонні здібності розвинулися значно ліпше, ніж убачалося. Він став бігати швидше за інших собак, зробився дужчим, хитрішим, витривалішим, зліснішим, натренував залізні м’язи й значно переважав розумом своїх ворогів. Якби він не набув цих властивостей, то нізащо не вижив би в тому ворожому середовищі, що оточувало його.

Наприкінці року, коли дні стали коротші, а морози подужчали, Білому Іклу випала нагода втекти. Уже кілька днів у індіанському таборі панувала метушня. Літній табір знімався, і плем’я, склавши все своє майно, збиралося йти на полювання. Біле Ікло з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося, і, коли вігвами були розібрані, а скарб покладений у піроги, він усе зрозумів. Піроги почали вже відчалювати й частина їх зникла за поворотом ріки.

Він цілком свідомо відстав і, дочекавшися слушного випадку, вислизнув із табору й зник у лісових хащіх. Тут, за річкою, що починала братися кригою, він старанно замів свій слід. Потім він проповз у саму гущавину кущів і став чекати. Час спливав, і він кілька разів засинав і знову прокидався. Востаннє молодого вовка збудив голос Сірого Бобра, що кликав його. За ним почулися й інші голоси, і Біле Ікло зрозумів, що дружина Сірого Бобра і його син Міт-Са також шукають його.

Біле Ікло тремтів зо страху, і хоча в нього з’явилося бажання вилізти із засідки, він утримався від цього. Через деякий час голоси стихли, і Біле Ікло виповз із кущів, щоб насолодитися успіхом своєї справи. Настали сутінки, і якийсь час він грався в лісі, насолоджуючись волею. Аж раптом, зовсім зненацька, він відчув себе самотнім. Він сів, щоб обміркувати своє становище, розгублено прислухаючись до лісової тиші. Безмовність, що його оточувала, здавалася йому лиховісною. Він відчував навколо себе незриму, тривожну небезпеку. Обриси дерев і похмурі тіні здавалися йому підозрілими; у них, можливо, ховалося невідоме.

Крім того, стало дуже холодно. Поблизу не було теплої стіни намету, біля якої можна прилягти відпочити. Лапи його мерзнули, і він навперемінно піднімав то одну передню лапу, то другу. Він прикрив їх своїм пухнастим хвостом і поринув у спогади. У цьому не було нічого дивного. Вовчий мозок за час перебування з людьми запам’ятав цілу низку картин. Біле Ікло подумки уявив собі табір, намети й полум’я багать. Він почув різкі голоси жінок, низькі грубі голоси чоловіків, гарчання собак. Він був голодний і згадав про шматки м’яса й риби, які отримував на вечерю. Тут не було ні м’яса, ні риби – нічого, крім лиховісної тиші.

Неволя розпестила його, а брак самостійності позбавив колишньої сили й твердості. Він розучився дбати про себе. Надходила ніч. Його почуття, що звикли до шуму й руху табору, до безперервної зміни зорових і слухових вражень, не діяли. Тут нема чого було робити, нема чого слухати, нема на що дивитися. Вовк напружував слух, воліючи вловити який-небудь звук серед безгоміння нерухомої природи, що оточувала його. Але почуття його притупилися від тривалої бездіяльності й від усвідомлення страшної небезпеки, що насувається.