– Я теж думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантності.
– Це мені, їй-бо, подобається! – скрикнув із задоволенням лінгвіст. – Чому не зробити з звичайної випадкової зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона й в житті приємна розвага.
– Ти, я бачу, починаєш філософствувати, – усміхнувся Карамазов.
Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет [83]і не розуміє, що таке філософія.
– А втім, – промовив він, – я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, і я, їй-богу, заздрю. Аглая й справді не дівчина, а прямо запашна клубничка. Смак тобі зовсім непоганий.
– Ти не задоволений тьотею Клавою?
– Боже борони. Навпаки – з тьотею Клавою, безперечно, краще зв’язатися… Знаєш, із заміжньою жінкою багато безпечніш.
Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.
…Коли вони сходили на свій ґанок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціальні півні.
На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розірвалась гроза. Хмари заволокли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев’яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину з запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмитрію, кинув:
– Я гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?
– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаєш.
Він, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб одмовлятись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись – це ж не город і не осіння пора.
– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці.
– І не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов і зробив декілька нервових кроків по кімнаті.
Він ніяк не розуміє, чому це йому трохи заскеміло серце. Невже тому, що він сьогодні не побачиться з Аглаєю? Він же зустрічався з нею вчора й кожного дня зустрічається. Він, нарешті, побачиться з нею завтра й ще багато разів буде з нею бачитись. Як же розуміти цей несподіваний біль?
В коридорі раптом заговорили, і в кімнату ввійшла Ганна.
– Ну, що ми, хлопці, будемо сьогодні обідати? – спитала вона.
– Очевидно, котлети й пюре з сметаною, – поспішно відповів Дмитрій.
Ганна уважно подивилась на чоловіка: вона не знала, жартує він чи й справді серйозно говорить.
– Чого ти витріщила на мене очі? – сказав Карамазов. – Я ж тобі говорю: котлети й пюре з сметаною.
– А я тобі говорю, – промовила Ганна, – що ти, Дімі, сьогодні в поганому настрої і починаєш негарно жартувати зі мною.
– А я от говорю, – сказав Вовчик, кидаючи на ліжко свою рушницю, – що ви й сьогодні – я бачу – полаєтесь… Це чортзна-що – не новий побут, а якась карикатура на нього.
Карамазов вимушено всміхнувся й простягнув свою руку лінгвістові.
– Дякую, друже, за правду-матку і прошу пробачення, – сказав він. – Дякуй і ти, моя мила Ганнусю… Хіба тобі не приємно вислухувати це від безпартійної сволочі?
– Ти, будь ласка, не лайся, – пробурмотів товариш Вовчик.
– Невже ти образився?… Коли так, то другий раз прощу пробачення і заявляю: я пожартував.
– Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобі таке зле обличчя?
– Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотів і пюре з сметаною.
Ганна зірвалася з свого місця і підійшла до столу.
– Дімі! – сказала вона з розпукою. – Ну навіщо це? Навіщо ти робиш наше життя безконечною мукою?
– Ах, Боже мій, яка трагедія! – поглузував Дмитрій.
Тоді товариш Вовчик підбіг до свого приятеля й замахав руками.
– Слухай, друже… – ледве вимовив він від хвилювання. – Я… я думаю, що ти не комуніст, а деспот! І я… таки донесу на тебе в… контрольну комісію.
Карамазов зареготав. Він так неприємно зареготав, що лінгвіст навіть розгубився і подивився навкруги себе здивованими очима.
– Ти думаєш на мене доносити в контрольну комісію? – спитав Дмитрій. – Прекрасно! Тільки будь, друже, справедливою людиною і зразу донось на мільйон комуністів. Донось, нарешті, на всі сто п’ятдесят мільйонів будівників соціалізму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарешті, в небесну канцелярію і донось на саму контрольну комісію.
Читать дальше