Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Цілком справедливо! – гаряче підхопив Дмитрій. – Я і єсть учень першої групи й маю мужність визнати це. Така вже логіка подій: хто хоче жити в наші дні, той обов’язково мусить починати з абетки…

– І витягувати з архіву старі гасла?

– А хоч би й так. Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра не можуть стати реакційними? Хіба ми не маємо прикладів? І навпаки: хіба лозунги якогось 1917 року сьогодні не стали фарисейством і матеріалом для спекуляції? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути діалектиком. Сьогодні масу можна повести тільки під тим стягом, що на ньому буде чітко написано – «прогрес».

– Навряд тільки вона піде за тобою, бо маса не терпить абстракції. А прогрес – це для неї абстракція.

– Цілком погоджуюсь, – сказав Карамазов. – Але я далеко стою від вульгарного тлумачення маси. Революцію маса творить через свою інтелігенцію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться революцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни чи то Троцькі.

– З тебе вийшов би не зовсім поганий агітатор-прогресист, – кинула Аглая і демонстративно засвистіла якусь шансонетку.

– Ти мені робиш багато честі своєю заявою.

– Nullement, – промовила дівчина. – On ne voit pas tous les jours un malade comme vous êtes. [82]

– Ти мене вважаєш за хворого? – образився Дмитрій.

– Боже борони, – сказала Аглая. – Мені тільки неприємно, що твоїй розмові бракує логіки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумні думки, а з другого – плутаєшся в Ленінах, у класах тощо.

– Ну от, знову стара історія, – незадоволено промовив Карамазов. – Чи не думаєш ти вплинути на мою ідеологію? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж відродження моєї нації. Я його інакше не можу мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає мені розв’язати основну соціальну проблему. Відродження моєї нації – це є шлях до чіткої диференціації в нашому суспільстві й, значить, крок до соціалізму. Інакше на це відродження я дивитись не маю охоти.

– Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде! – грубо кинула Аглая і, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дівчину. Він не тільки не образився – йому навіть приємно було, що вона зірвалась із спокійного тону. Її самовпевненість і захоплювала, і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її впливи на свій світогляд.

– А Вовчик не зовсім поганий співбесідник, – підходячи, сказала тьотя Клава. – І виявляється… зовсім не комунар.

– Дозвольте, – заметушився лінгвіст. – Хіба ви не знаєте, що Дмитрій член компартії?

– Не турбуйтесь! – сказала Аглая… – Знаємо… і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.

– Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?

– Ми хочемо сказати, – кинула Аглая, – що комуністи хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні… Ну, словом, світорозуміння їхнє – можна напевно твердити – не сягає далі Чемберлена з моноклем і чергової парт’ячейки… Правда, цікавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії. Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невиправдане нахабство.

Але розмову вже скінчили й умовлялись, де можна буде зустрітись завтра. Вже флоберівські дами зникли в темряві абрикосового дворика, і товариш Вовчик щось захоплено розповідає про тьотю Клаву. Тоді Дмитрій раптом згадує Ганну і вже не відчуває до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Йому навіть трохи заболіло серце, і він сказав:

– Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й з ким ми блукали сьогодні.

– Чому це? – спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховати від Ганни свої зустрічі з Аглаєю.

– Я так хочу! – сказав Карамазов. – Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

– Згоду я даю, – сказав він. – Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?

– Це питання і мене дуже цікавить.

– Цебто ти теж нічого не знаєш? – спитав здивований лінгвіст.

– Стільки знаю, скільки й ти.

– Дивно. Коли хочеш, загадково. Їй-бо… Ти як гадаєш?