Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Дімі, – сказала Ганна, – ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартійний.

– Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком’ячейці?

– Саме це я й хочу сказати, Дімі. Тільки це.

Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокійний тон дружини вплинув на нього, чи щось інше.

– Я ще раз прошу у вас пробачення, – сказав він. – Я й справді трохи погарячився.

– Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацію стримувати тебе?

Дмитрій нічого не відповів. Він несподівано застиг в одній позі серед кімнати й так стояв кілька хвилин. Ганні навіть прийшла мисль, що він захворів. Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

– Дімі, чого ж ти мовчиш?… Що з тобою, Дімі?

– Нічого особливого, Ганнусю, – спокійно й серйозно промовив Карамазов. – Я думаю зараз про наше фарисейство і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарешті, не соромимось проїдати тут народні гроші… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарешті, боїмось виносити гірку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках?

– Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла, – сказав лінгвіст. – У всякому разі, вони не можуть тебе характеризувати.

– І я думаю, – кинула Ганна, – що ти сьогодні йдеш проти самого себе. Хіба це не ти так відстоюєш гасло: «сильному дорогу»?

Дмитрій хотів щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшла Одарка й зупинилась на порозі.

– Я слухаю! – сказала вона. – Ви мене кликали?

– Що ви слухаєте? – надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрій. – Невже ви не вмієте говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяїна. Її кам’яні очі застигли в якійсь одній крапці, і вся вона була якась штучно-дерев’яна, як статуя спеціального призначення. Навіть Ганна відчула це і, зірвавшись із свого місця, поспішила випровадити Одарку за двері.

– Я на неї спокійно не можу дивитись, – промовив Карамазов, коли Одарчині підошви зашелестіли в сінях. – Вона мене своєю мовчазністю так іноді тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволію і кинусь кудись бігти скаженим бігом.

– Тобі, Дімі, треба лікуватись, – сказала Ганна. – Ти хворий, Дімі!

– Лікуватись? Це не те! Не те, моя люба! – зітхнув Карамазов. – Справа от у чому: іноді біжиш – і зупиняєшся. Зупинився і стоїш. Навкруги так прекрасно – озеро, небо, димок синьої далини, а «в і н» стоїть і вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне піаніно… про те, що в Харкові. Це не піаніно, а якась жахлива примара. Заплющиш очі й лежиш. І от раптом щось штовхне тебе, і ти подивишся. І бачиш, як з піаніно лізе на тебе якась волохата істота. Підлізе – і сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нічого нема. Тоді волохата істота лізе до мене на кровать. Саме тоді, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти ніколи не встигаєш запалити, бо волохата істота страшенно метка й хутко ховається в піаніно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

– І ти серйозно віриш, що ця істота живе в піаніно? – спитав товариш Вовчик.

– Їй-богу, не знаю! – якось жалібно всміхаючись, сказав Карамазов. – Як комуніст, я їй не вірю, а як мешканець такої-то кімнати в місті Харкові, я не можу не вірити, бо майже кожного дня мені приходиться вночі тривожити дружину.

– Тобі й справді лікуватись треба, – сказав товариш Вовчик.

– І ти про ліки? Чудаки ви страшенні! Їй-богу, чудаки! – Карамазов подивився на свого приятеля і несподівано зареготав. – Ой, які ж ви чудаки! Невже ти не помітив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

– Ну тебе к чорту! – спалахнув лінгвіст і хутко вийшов із кімнати.

Цілий день, а потім цілу ніч Дмитрію не давав покою образ дівчини в рожевому платті й з голубою парасолькою, дівчини, що так скоро назвала його «милим», що так цікаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаєш поета Вілйона?»), що відчула в наших нічних базарних завулках безсмертного Флобера, що, нарешті, в час його душевної кризи явилась до нього такою цікавою співбесідницею.

Заснув він, коли вже зовсім розвиднилось. Сон його був неспокійний, і прокинувся він за якісь дві години. Сонце вже високо стояло в чистому небі й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сиділа на канапі й держала в руках якогось листа. Дмитрій зробив гримасу незадоволення: це була записка від тьоті Клави. Ганна зиркнула на чоловіка і спитала його спокійним голосом: