Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– І все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?

– А чому ж ні? Хіба в ньому не може бути гарних людських початків?

– М’ясо завжди залишається м’ясом, – енергійно сказала Аглая. – І в м’ясі ніяких людських початків не може бути.

Вона так уважно подивилась на свого кавалера, ніби хотіла загіпнотизувати його.

– Це теж справедливо, – сказав Карамазов. – Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.

– Шкода! – кинула Аглая й взяла резонерський тон. – Треба бути послідовним навіть у дрібницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, що багато важче їх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати неабияку волю і, коли хочеш, відвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?

– Ти гадаєш, що мені бракує волі і я не можу бути відважним?

Дмитрій сказав це якимось непевним голосом, наче він і сам не довіряв собі.

– Ти маєш волю і ти відважний! – упевнено й навіть з деяким захопленням відзначила Аглая. – Саме за це ти так скоро й сподобався мені… Сподобався, звичайно, як людина.

Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала від нього свої очі. Він мовчав тому, що в нім у цей момент зажевріла внутрішня боротьба: з одного боку, йому підлестило її захоплення ним як відважною й вольовою людиною, з другого – він не зовсім вірив їй (відкіля вона знає, що він саме така людина? Чи не з кількох розмов із ним?). І потім, його раптом якось образила її самовпевненість і цей батьківський тон. Нарешті він заспокоївся й сказав:

– А ти, знаєш, цілком правильно підмітила: я говорю про ближніх. Мені це твердження дуже подобається. Здається, мій однофамілець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальніх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближніх.

– І ти гадаєш, що найбільша загадка саме тут ховається?

– Тільки тут і більш ніде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов. – От хоч убий мене! – а не можу їх зненавидіти справжньою ненавистю. У кожного з ближніх – навіть найбільших моїх ворогів – буває така, знаєш, людська усмішка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Я кажу й підкреслюю, у кожного, бо навіть у суворих і злих з природи людей я бачу цю усмішку й це обличчя.

– Може, ти перебільшуєш? Невже-таки в кожного?

– Клянусь тобі! Богоматір всюди й на кожному кроці. Це якийсь жах, і іноді навіть руки падають у знемозі. Не можна зустрічатися з людьми. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа і в ній ховати, перш за все, очі… Очі, знаєш, найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір і саме в очах ховається Богоматір.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собі губи. З звичайної психічно нормальної людини він раптом перетворився на маніяка. Раз у раз здригаючись, він усе повертав до кручі голову й розгублено дивився в неясні далі дніпрових вод.

– Словом, Богоматір не дає тобі зненавидіти своїх ближніх? – спитала Аглая.

– Тільки вона. Во ім’я якоїсь ідеї я здібний на все, навіть здібний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однією людською усмішкою може покрити мене в один момент… навіть коли б цього Івана Івановича я й ненавидів своєю недоношеною і якоюсь чудною ненавистю.

– І так із тобою завжди бувало?

– Ні, – сказав Карамазов із деяким відтінком туги в голосі. – Тільки в останні роки мене так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала мене і для мене не було ближніх.

Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

– Так от, – сказала вона. – Єсть дві ненависті: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. Перша від розуму й від серця, друга – тільки від розуму… Як ти гадаєш, можна бути відважною і вольовою людиною тільки від розуму?

– Ти вже почала сумніватись у мені? – спитав Дмитрій, усміхаючись вимушеною усмішкою.

– Нічого подібного! – знову впевнено відзначила Аглая. – Ти маєш волю і ти відважний. Я тільки думаю, що ніякої Богоматері нема й що вона не більше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть і ти здібний зненавидіти своїх ближніх… Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря…

– Так то ж, – вирвалось несподівано Карамазову, – во ім’я великої ідеї.