Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Я завжди плачу, коли читаю ці рядки зі Священного Писання, – сказала вона. – Не знаю чому, але в мене стискається серце.

А тоді французькою, словами, які для Кітті прозвучали незнайомо й трохи сухо, вона процитувала:

– І, ввійшовши до неї, промовив: Радій, благодатная, Господь із тобою! Ти благословенна між жонами! [33] Євангеліє від Луки 1:28, переклад І. Огієнка.

Таємниця дітонародження пролетіла монастирем, наче бурхливий вітерець, що ширяє серед яблуневого цвіту. Новина про те, що Кітті вагітна, збурила й захопила цих благочестивих жінок. Вона їх тепер трохи лякала й інтригувала. Вони, дочки селян і рибалок, сприймали фізичний аспект її стану з добрим розумом, але їхні дитинні серця були повні благоговіння. Думка про її ношу тривожила їх і водночас на диво радувала. Сестра Сен-Жозеф сказала Кітті, що вони всі за неї моляться, а сестра Сен-Мартін пошкодувала, що та не католичка, але абатиса насварила її й сказала, що і протестантка може бути сміливою жінкою – une brave femme, за її словами, – і що le bon Dieu якось з усім розбереться.

Кітті й розчулювало, й смішило, що вона викликала такий інтерес, але понад усе здивувало її те, що навіть абатиса, така сувора у своїй праведності, стала ставитися до неї з новою поштивістю. Вона завжди добре ставилася до Кітті, але якось відсторонено, тепер стала виказувати мало не материнську дбайливість. Її голос набув нової, лагідної нотки, а погляд – грайливості, наче Кітті була дитина, яка вирізнилася розумним, потішним вчинком. Це напрочуд розчулювало Кітті. Душа абатиси була схожа на спокійне сіре море, що магічно переливалося, захопливе у своїй простій величності, аж тут сонячний промінь зробив його живим, лагідним, веселим. Тепер часто вечорами вона приходила й сідала потеревенити з Кітті.

– Я маю приглядати, щоб ви не виснажувалися, mon enfant, – казала вона, явно вигадуючи собі виправдання, – бо ж лікар Фейн ніколи мені не пробачить. Ох, ця британська стриманість! Точно ж страшенно радий, але, коли заговориш із ним про це, відразу блідне.

Вона взяла Кітті за руку й ласкаво її погладила.

– Лікар Фейн сказав мені, що хотів, щоб ви поїхали звідси, але ви відмовилися, бо не хочете нас залишати. Це так щедро з вашого боку, дитя моє, і я хочу сказати, що ми високо цінуємо вашу допомогу. Але, думаю, ви і його не хочете залишати, і це на краще, бо ваше місце – поруч нього і ви йому потрібні. Ох, навіть не знаю, що б ми й робили без цього чудового чоловіка.

– Я рада, що він зміг хоч чимось вам допомогти, – відповіла Кітті.

– Напевно, ви кохаєте його всім серцем, моя люба. Він святий.

Кітті всміхнулася й глибоко в душі зітхнула. Тепер вона могла для Волтера зробити лише одне, але не знала, як саме. Вона хотіла, щоб він їй пробачив, уже не заради себе, а заради нього самого, їй здавалося, що це подарує йому душевний спокій. Не мало сенсу просити в нього пробачення, і якщо він запідозрить, що вона його прагне швидше задля його добра, ніж задля свого, то його вперте самолюбство примусить його не пробачати ні в якому разі (дивно, що його марнославство її більше не дратувало, воно здавалося природним і тільки викликало в ній більше жалості до нього), тож єдиною її можливістю могла бути якась неочікувана подія, що захопила б його зненацька. Вона вважала, що він зрадіє вихореві почуттів, який звільнить його від цього кошмару образи, але й тоді він, у своїй дурному дивацтві, буде одержимо боротися сам із собою.

Хіба не шкода, що люди, яким на цьому світі відпущено так мало часу, самі собі завдають такого болю?

Хоч абатиса розмовляла з Кітті лише три або чотири рази, а тоді ще кілька разів до десяти хвилин, не більше, враження, яке вона справила на Кітті, було глибоке й значне. Її образ був схожий на країну, яка, на перший погляд, здається величною, але негостинною, але потім у ній виявляєш привітні маленькі сільця серед фруктових садів у лоні величних гір, і симпатичні річечки, що весело течуть пишними лугами. Але цих милих краєвидів, хоч вони й дивують та тішать око, не досить, щоб почуватися затишно на цій землі бурих кряжів і просвистуваних вітром рівнин. Зблизитися з абатисою було неможливо; в ній було щось безособове, що Кітті відчувала і з іншими монахинями, навіть з веселою, говіркою сестрою Сен-Жозеф, але від абатиси її відділяла мало не відчутна стіна. Досить дивне відчуття, яке, з одного боку, лякало, а з іншого – викликало благоговійний захват, – розуміння, що вона може ходити по тій самій землі, займатися буденними справами і все ж так явно жити в зовсім іншій, недосяжній площині. Якось вона сказала Кітті: