Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Що вона робить тут сама цілий день? – запитала Кітті.

– Трохи малює, іноді пише вірші. Але переважно просто сидить. Вона курить, але в міру, на щастя, бо ж у мої обов’язки входить запобігати торгівлі опіумом.

– А ви курите? – запитала Кітті.

– Рідко. Правду кажучи, я віддаю перевагу віскі.

У кімнаті стояв слабкий кислуватий запах, але не неприємний, швидше дивний та екзотичний.

– Скажіть їй: я шкодую, що не можу з нею поговорити. Я впевнена, що в нас знайшлось би багато тем для розмови.

Коли Воддінгтон це переклав, маньчжурка зиркнула на Кітті і в її погляді був слід усмішки. Вона вражала своєю величністю, сидячи в прегарному одязі без краплі збентеження. На тлі розфарбованого обличчя її очі здавалися уважними, стриманими, бездонними. Вона була якась несправжня, наче намальована, але при цьому така елегантна, що Кітті почувалася незграбою. Дотепер Кітті не приділяла Китаєві, у який її закинула доля, якоїсь особливої уваги, а лише зверхність. Таке ставлення було звичне для її кола. А тепер вона наче відчула присутність чогось далекого й загадкового. Тут був Схід – древній, темний, незбагненний. Переконання й ідеали Заходу здавалися грубими проти ідеалів та переконань, які вона мельком побачила у цій вишуканій істоті. Вона жила зовсім інакшим життям, в інакшому вимірі. Перед лицем цього ідола з її мальованим обличчям, з її мигдалюватими уважними очима всі прагнення й біди буденності втрачали вагу. Наче за цією кольоровою маскою ховалися багаті, глибокі й значні переживання: наче ці довгі делікатні руки зі звуженими на кінцях пальцями тримали ключі до вічних таємниць.

– Про що вона думає цілий день? – запитала Кітті.

– Ні про що, – всміхнувся Воддінгтон.

– Вона чарівна. Скажіть їй, що я ніколи не бачила таких гарних рук. Цікаво, що вона знайшла у вас.

Воддінгтон, всміхаючись, переклав запитання.

– Вона каже, що я добрий.

– Якби ж то жінки закохувалися в чоловіків за їхні чесноти, – підсміхнулася Кітті.

Маньчжурка розсміялася лише раз. Це сталося тоді, коли Кітті, аби щось сказати, похвалила її нефритовий браслет. Вона зняла його, й Кітті, намагаючись його вдягнути, виявила, що хоч її руки й маленькі, та браслет на них не наліз. Тоді маньчжурка розсміялася дитинним сміхом. Вона сказала щось Воддінгтонові й покликала аму, віддала їй розпорядження, й за мить ама принесла пару дуже гарних маньчжурських черевиків.

– Вона хоче подарувати їх, якщо вам підійде розмір, – сказав Воддінгтон. – Їх дуже зручно носити вдома, як капці.

– Вони точно на мене, – сказала Кітті не без задоволення.

Але потім вона помітила лукаву усмішку на Воддінгтоновому обличчі.

– Вони на неї завеликі? – швидко запитала Кітті.

– Ще й як.

Кітті засміялася, і коли Воддінгтон переклав, то маньчжурка й ама теж залилися сміхом.

Коли трохи пізніше Кітті з Воддінгтоном піднімалися на пагорб, вона обернулася до нього з дружньою усмішкою.

– Ви не сказали мені, що сильно її любите.

– З чого ви це взяли?

– Побачила по очах. Дивно. Це, напевно, як любити привида або мару. Чоловіки такі незбагненні – я думала, що ви як усі, а виявляється, що я нічого про вас не знаю.

Коли вони підійшли до будинку, він різко запитав:

– Чому ви хотіли її побачити?

Кітті на якусь хвилю завагалася, а тоді відповіла:

– Я чогось шукаю і сама не знаю чого. Але я знаю, що мені важливо це знайти, і, якщо я знайду, це багато що змінить. Може, монахиням це відомо; коли я з ними, то відчуваю, що вони бережуть таємницю, якою зі мною не поділяться. Не знаю, чому мені здалося, що коли я побачу цю маньчжурку, то збагну, чого саме шукаю. Може, вона мені сказала б, якби могла.

– Чому ви думаєте, що вона це знає?

Кітті скоса на нього глянула, але не відповіла. Натомість поставила йому запитання:

– А ви знаєте?

Він усміхнувся й знизав плечима.

– Дао. Хтось із нас шукає Шлях в опіумі, хтось – у Богові, хтось у віскі, а хтось – у коханні. Це той самий Шлях, але він нікуди не приводить.

Кітті ввійшла у звичну робочу колію й хоч рано-зранку почувалася погано, та мала силу волі на це не зважати. Її здивувало, як нею стали цікавитися монахині: сестри, що раніше, побачивши її в коридорі, просто віталися, тепер з якогось незначного приводу заходили в кімнату, в якій вона працювала, подивитися на неї й трохи потеревенити, виявляючи якийсь дитинний захват. Сестра Сен-Жозеф розповідала не раз, що вже стало трохи набридати, як вона вже давно казала сама до себе: «Гм, цікаво» або «Я не здивуюся», а тоді, коли Кітті зомліла: «Жодного сумніву, все зрозуміло». Вона розповідала Кітті довгі оповідки про пологи своєї невістки, що могли добряче схвилювати, якби не її почуття гумору. Сестра Сен-Жозеф приємно поєднувала реалістичний погляд на життя, властивий людям її походження (через луги, де стояла ферма її батька, протікала річка, і тополі вздовж її берега тремтіли від найменшого вітерцю), з чарівним особистим ставленням до релігійних явищ. Якогось дня, твердо переконана, що єретичка нічого про таке не знає, вона розповіла Кітті про Благовіщення.