Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Напевно, тобі краще трохи це обдумати, – сказав Волтер, обриваючи довгу мовчанку.

– Що саме?

Він трохи обернувся, наче здивувавшись.

– Те, коли ти хочеш поїхати.

– Але ж я не хочу їхати.

– Чому?

– Мені подобається працювати в монастирі. Здається, я там корисна. Якщо й поїду звідси, то разом із тобою.

– Ти маєш знати, що в такому стані легше підхопити якусь інфекцію.

– Як ти делікатно сказав, – всміхнулася вона іронічно.

– То ти залишаєшся не заради мене?

Вона завагалася. Він уявити не міг, що найсильніше почуття, яке він у ній викликає, і найнеочікуваніше – це жалість.

– Ні. Ти мене не любиш. Мені часто здається, що я тебе знуджую.

– Не думав я, що ти з тих людей, які ризикують собою заради кількох суворих монахинь і жмені китайських безбатченків.

Вона всміхнулася.

– На мою думку, з твого боку несправедливо так мене зневажати, бо ти так помилився щодо мене. Я не винна, що ти був таким бовдуром.

– Якщо ти твердо вирішила залишатися, то це твоє право.

– Мені шкода, що я позбавляю тебе можливості проявити шляхетність. – Їй було на диво важко говорити з ним серйозно. – Власне, твоя правда, я залишаюся не тільки заради сиріт: розумієш, я опинилася в такому цікавому становищі, коли в усьому світі в мене немає рідної душі. Я не знаю нікого, хто був би мені радий. Нікого, кому не байдуже, жива я чи ні.

Він насупився. Але не зі злості.

– Оце так наробили ми з тобою, правда? – сказав він.

– Ти ще хочеш зі мною розлучитися? Здається, мені вже байдуже.

– Ти ж знаєш, що, привізши тебе сюди, я звільнив тебе від відповідальності.

– Це для мене новина. Бач, я не знаюся на подружніх зрадах. Що ми робитимемо, коли поїдемо звідси? Ми житимемо разом?

– Ох, не загадуймо так далеко наперед.

У його голосі була смертельна втома.

За два чи три дні Воддінгтон заїхав по Кітті в монастир (неспокій примусив її відразу повернутися до роботи) й повіз її на обіцяне чаювання зі своєю коханкою. Кітті не раз вечеряла у Воддінгтона. Він жив у квадратному білому показному домі, такому, як митниця будує для своїх чиновників по всьому Китаю; і їдальня, де вони пригощалися, і вітальня, де вони сиділи, були обставлені просто й добротно. Ці кімнати почасти скидалися на кабінет, почасти на готель; їм бракувало домашнього затишку, було видно, що це тимчасове житло одного з багатьох випадкових мешканців. Ніхто б не подумав, що другий поверх приховував таємницю, а то й любовну історію. Вони піднялися сходами, й Воддінгтон відчинив двері. Кітті увійшла у велику голу кімнату з побіленими стінами, на яких висіли сувої з китайськими ієрогліфами. За квадратним столом, на жорсткому стільці з чорного дерева, вкритому різьбленням, сиділа маньчжурка. Вона підвелася, коли увійшли Кітті з Воддінгтоном, але вперед не ступила.

– Ось і вона, – сказав Воддінгтон і додав щось китайською.

Кітті привіталася з нею, потиснувши руку. Вона була струнка, вбрана в довгу вишивану сукню й дещо вища, ніж очікувала Кітті, звикла до мешканців Південного Китаю. Вона мала на собі жакет із блідо-зеленого шовку з вузькими рукавами, що закривали зап’ястя, а в її чорному, вишукано зачесаному волоссі красувався головний убір маньчжурських жінок. Її обличчя було вкрите пудрою, а щоки від очей до рота – густо нарум’янені; вищипані брови – чорні, тонкі; яскраво-червоні вуста. На цій масці її чорні, трохи розкосі великі очі горіли, наче два озера рідкої смоли. Вона скидалася більше на ідола, ніж на жінку. Її рухи були повільні й упевнені. Кітті здалося, що вона трохи соромиться, але дуже допитлива. Вона двічі або тричі кивнула, дивлячись на Кітті, доки Воддінгтон про неї розповідав. Кітті звернула увагу на її руки – навдивовижу довгі, тонкі, кольору слонової кістки, з вишуканими нафарбованими нігтями. Кітті подумала, що ніколи не бачила таких граційних, елегантних рук. Такі руки виказували родовитість у бозна-якому поколінні.

Вона сказала кілька слів високим, наче цвірінькання пташок у саду, голосом, і Воддінгтон, перекладаючи, мовив Кітті, що та рада її бачити й питає, скільки їй років, скільки в неї дітей. Вони сіли на три жорсткі стільці біля квадратного столу, й служка приніс чай, прозорий, з ароматом жасмину. Маньчжурська пані простягнула Кітті зелену бляшанку з сигаретами «Три зáмки». Окрім столу й стільців, у кімнаті було небагато меблів – широке ліжко на підлозі, на якому лежала вишита подушка під шию, й дві скрині сандалового дерева.