Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Він приклав руку до чола, наче йому боліла голова, і їй здавалося, що у нього у вухах теж гупають її слова «не знаю, не знаю». Дивно, що цей похмурий, холодний і сором’язливий чоловік любить немовлят; більшість чоловіків байдужі навіть до своїх, але монахині, розчулені й трохи здивовані, згадували про це не раз. Якщо він так радіє цим смішним малим китайським немовлятам, то як би він радів своєму? Кітті прикусила губу, щоб знову не розплакатися.

Він глянув на годинника.

– Бачу, пора мені повертатися в місто. В мене сьогодні повно роботи. Ти сама впораєшся?

– Ох, так. Не хвилюйся за мене.

– Напевно, ліпше не чекай мене ввечері. Я можу прийти дуже пізно, перехоплю чогось поїсти у полковника Ю.

– Гаразд.

Він підвівся.

– На твоєму місці я нічого сьогодні не робив би. Краще не перенапружуйся. Тобі щось від мене треба, доки я тут?

– Ні, дякую. Мені нічого не треба.

Він на хвилю зупинився, наче завагавшись, а тоді, різко й не дивлячись на неї, узяв капелюха й вийшов. Вона почула, як він ступав доріжкою. Вона почувалася жахливо самотньою. Потреба стримуватися зникла, тож вона дала волю сльозам.

Ніч була душна, й Кітті сиділа біля вікна, дивлячись на вигадливі дахи китайського храму, темні на тлі зоряного світла, коли Волтер нарешті повернувся додому. Її очі напухли від сліз, але вона опанувала себе. Попри всі муки, може, від виснаження, вона почувалася на диво умиротворено.

– Я думав, ти вже в ліжку, – сказав Волтер, увійшовши.

– Мені не спалось. Я подумала, що біля вікна буде прохолодніше. Ти повечеряв?

– Так, досита.

Він ходив туди-сюди довгою кімнатою, явно маючи намір щось їй сказати. Вона знала, що він соромився, і спокійно чекала, доки збереться на силі. Він почав раптово.

– Я думав про те, що ти мені сьогодні сказала. Мені здається, що тобі ліпше поїхати геть. Я поговорив із полковником Ю, він приставить до тебе ескорт. Можеш узяти з собою аму. Небезпека тобі не загрожуватиме.

– А куди мені поїхати?

– Скажімо, до своєї матері.

– Думаєш, вона мені зрадіє?

Він на мить замовк, завагавшись, наче обдумуючи почуте.

– Тоді можеш поїхати в Гонконг.

– Що мені там робити?

– Тобі буде потрібно багато догляду й уваги. Напевно, нечесно з мого боку тримати тебе тут.

Кітті не змогла стримати усмішки – усмішки, в якій була не тільки гіркота, а й щире подивування. Вона глянула на нього й мало не розсміялася.

– Навіть не знаю, чому ти так переймаєшся моїм здоров’ям.

Він підійшов до вікна й став дивитися в ніч. Ще ніколи на безхмарному небі не бувало стільки зірок.

– Тут не місце для жінки у твоєму стані.

Вона глянула на нього – білу постать на тлі чорноти; в його гарному профілі було щось зловісне, але, на диво, в ту мить це її не лякало.

– Коли ти наполіг, щоб я поїхала з тобою, ти хотів моєї смерті? – запитала вона раптом.

Він так довго не відповідав, що вона подумала, ніби він вдає, що не почув.

– Спочатку – так.

Вона злегка здригнулася, вперше почувши зізнання в його намірах. Але вона його не звинувачувала. Вона сама здивувалася своїм почуттям: захоплення ним, утішне здивування. Сама не знаючи чому, вона раптом подумала, який Чарлі Таунсенд жалюгідний дурень.

– Ти взяв на себе жахливий ризик, – відповіла вона. – Напевно, якби я померла, ти зі своєю чутливою совістю ніколи цього собі не пробачив би.

– Ну, ти не померла. Ти розцвіла.

– Так, я почуваюся добре як ніколи.

Її тягнуло звернутися до його гумору. Після всього, що вони пережили, серед цих жахіть та горя, здавалося безглуздим надавати ваги такій якійсь дурній подружній зраді. Коли смерть чигала за рогом, збираючи життя, як фермер забирає картоплю з поля, хіба варто перейматися тим, як та чи та людина чинить зі своїм тілом? Якби тільки вона могла пояснити Волтерові, як мало для неї означає Чарлі, так мало, що їй уже важко згадати його обличчя, пояснити, що любов до нього вже зникла з її серця без сліду! А що вона більше не кохає Таунсенда, то її недостойний вчинок втратив вагу. Вона знову стала володаркою свого серця, а те, що колись вона віддала йому своє тіло, – та яка вже різниця? Їй кортіло сказати Волтерові: «Слухай, може, годі дуріти? Ми ображаємося одне на одного, як маленькі. Чому б нам не помиритися? Хай між нами немає кохання, але ж ми можемо бути друзями».

Він стояв непорушно, й світло лампи разюче підкреслювало блідість його непорушного обличчя. Вона на нього не покладалася; якщо вона скаже щось не те, викличе на себе лавину льодяного сарказму. Вона знала про його надмірну чутливість, яку захищала дошкульна іронічність, і те, як швидко він замикається в собі, якщо зачепити його почуття. На якусь мить його недоладність її роздратувала. Безсумнівно, найбільше йому докучало вражене самолюбство: вона нутром відчувала, що ця рана заживає найдовше. Дивно, що чоловіки надають такої ваги вірності своїх дружин; вперше опинившись у ліжку з Чарлі, вона очікувала, що зміниться, стане інакшою жінкою, але вона залишилася точнісінько такою самою, хіба життєрадіснішою й веселішою. Тепер вона шкодувала, що не змогла сказати Волтерові, що дитина – від нього; їй ця брехня нічого не коштувала б, а для нього стала б великою втіхою. Зрештою, може, це й не брехня: дивно, але щось у її серці заважало їй вдатися до такого варіанту. Який чоловіки безголовий народ! Їхня роль у дітонародженні така дрібна, це жінці носити дитину довгі місяці дискомфорту й народжувати в муках, та все одно чоловік, долучившись таким незначним чином, висуває такі безглузді вимоги. Чому це має якось впливати на його почуття до дитини? Думки Кітті звернулися до дитини, яку їй самій доведеться народжувати, вона думала про неї не з пристрастю материнства, а з простою допитливістю.