Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– І справді звідси далеко до Гаррінгтон-Гарденса, – усміхнулася вона.

– Чому ви це сказали?

– Я нічого не розумію. Життя таке дивне. У мене відчуття, наче я все життя прожила біля качиного ставка й раптом побачила море. Мене це трохи лякає, але й сповнює захватом. Мені не хочеться померти, мені хочеться жити. Я починаю відчувати в собі якусь нову сміливість. Я почуваюся, як той старий моряк, що вирушає на пошуки невідомих морів. Напевно, це моя душа прагне незвіданого.

Воддінгтон задумано на неї глянув. Вона ж невидющими очима дивилася на гладеньку поверхню річки. Двоє маленьких крапельок, які тихо, тихо пливли в бік темного, безмежного моря.

– Можна мені познайомитися з вашою маньчжурською пані? – запитала Кітті, раптом підвівши голову.

– Вона й слова англійською не знає.

– Ви були до мене дуже добрі й багато для мене зробили, може, я б зуміла без слів їй виразити своє дружнє ставлення до неї.

– Якось я по вас заїду й вона пригостить вас горнятком жасминового чаю.

Кітті не стала йому казати, що історія про чужоземне кохання спочатку дивним чином припала їй до душі й маньчжурська принцеса стала для неї символом того, що туманно, але наполегливо її манило. Наче вона якимось таємничим чином належала до містичної землі духа.

Але через день чи два Кітті спіткало непередбачене відкриття.

Вона, як завжди, прийшла до монастиря й передусім пішла простежити, щоб діти були вмиті й одягнені. А що монахині були глибоко переконані, що нічне повітря шкідливе, то атмосфера в дитячій була несвіжа, сперта. Після ранкової свіжості Кітті це завжди трохи докучало, тож вона кидалася відчиняти ті вікна, які можна було відчинити. Але того дня їй раптом стало млосно, в голові запаморочилося й вона стала біля вікна, намагаючись опанувати себе. Так погано їй ще не бувало. Вона не змогла стримати нудоту й виблювала. Вона скрикнула й налякала дітей, до неї підбігла старша дівчинка, яка їй допомагала, і, побачивши, що Кітті зблідла й дрижить, зі скриком стала як укопана. Холера! Думка зблиснула перед Кітті, і їй здалося, що по неї прийшла смерть. Її охопив страх, якусь мить вона боролася з мороком, що наче розлився її жилами; а тоді в муках провалилася в темряву.

Розплющивши очі, Кітті спочатку не збагнула, де це вона. Наче лежала на підлозі, але, трохи поворухнувши головою, відчула під нею подушку. Вона не могла згадати, звідки та взялася. Абатиса стояла на колінах поруч, тримаючи біля її носа нюхальні солі, а сестра Сен-Жозеф дивилася на неї. Аж тут вона згадала. Холера! Вона побачила жах на обличчях монахинь. Сестра Сен-Жозеф здавалася величезною, а її обриси – розмитими. Кітті знову охопив страх.

– Ох, матінко, матінко, – схлипувала вона. – Я помираю? Я не хочу помирати.

– Нічого ви не помираєте, – відповіла абатиса.

Вона була досить спокійна, в її очах навіть світилася радість.

– Але ж це холера. Де Волтер? По нього послали? Ох, матінко, матінко.

І вона розплакалася. Абатиса простягнула їй руку, й Кітті схопилася за неї так, наче трималася за саме життя.

– Годі, годі, дитя моє, будьте розважливі. Ніяка це не холера, й близько нічого такого.

– Де Волтер?

– Лікар Фейн надто зайнятий, щоб його турбувати. За п’ять хвилин з вами все стане гаразд.

Кітті глянула на неї пильним, стривоженим поглядом. Чому абатиса така спокійна? Це жорстоко.

– Полежіть тихенько ще хвилинку, – сказала абатиса. – Немає чого тривожитися.

У Кітті шалено стукотіло серце. Вона так звикла до думки про холеру, що перестала боятися за себе. Ох, яка вона дурепа! Її точно чекає близька смерть. Вона злякалася. Дівчата принесли низьке плетене крісло й поставили його біля вікна.

– Ну ж бо, піднімімо вас, – сказала абатиса. – Вам буде зручніше на шезлонгу. Ви встоїте на ногах?

Вона взяла Кітті під пахви, а сестра Сен-Жозеф допомогла їй підвестися. Кітті знеможено опустилася в крісло.

– Краще зачинити вікно, – сказала сестра Сен-Жозеф. – Ранкове повітря погано на неї вплине.

– Ні, ні, – запротестувала Кітті. – Будь ласка, не зачиняйте.

Синє небо у вікні додало їй впевненості. Її ще трусило, але почувалася вона вже ліпше. Якусь мить обидві монахині мовчки дивилися на неї, а тоді сестра Сен-Жозеф сказала абатисі щось, чого Кітті не зрозуміла. А тоді абатиса сіла на краєчок крісла й узяла її за руку.

– Послухайте, ma chère enfant…

Вона поставила їй кілька запитань, і Кітті відповіла, не знаючи, що вони означали. У неї так тремтіли губи, що вона заледве вимовляла слова.